В’ЯЧЕСЛАВ СЄРОВ — ВОЇН З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ
В’ячеслав Сєров народився 28 грудня 1981 року в українській родині Миколи та Катерини Сєрових у місті Костянтинівці Донецької області. Українська мова була серцем їхнього дому. Вона звучала там щиро і впевнено.
В’ячеслав успішно навчався в Костянтинівській школі № 6 та мав амбітні плани на майбутнє. Після закінчення школи він вступив до Донецького національного університету ім. В. Стуса на спеціальність «Германські мови» (спеціалізація — англійська мова), який закінчив у 2003 році. Окрім викладання англійської мови, він був висококваліфікованим перекладачем.
Отримавши посаду перекладача на ПАТ «Норд», В’ячеслав мав усі шанси на успішну кар’єру. Однак події Помаранчевої революції стали для нього іспитом на вірність ідеалам, який він склав гідно: державні інтереси він поставив вище за особистий добробут. Після звільнення з підприємства В’ячеслав не опустив рук. Він зацікавився сферою ІТ та інтернету і розпочав власну невелику справу з надання послуг у цій галузі.
Пройшло десять років, і історія повторилася, але вже у значно жорсткішому форматі. Народ постав проти поглинання України Росією — розпочалася Революція Гідності. 30 листопада 2013 року пролилася перша кров, згодом почали зникати люди, настало Криваве Водохреще, з’явилися перші загиблі… Далі був розстріл Небесної Сотні в центрі Києва, окупація Криму та вторгнення російських сил на Донбас.
28 квітня 2014 року розпочалася окупація Костянтинівки. Українських активістів хапали просто на вулицях, кидали «на підвали» та відвозили до донецьких застінків. Багато хто був змушений переховуватися. В’ячеслав та його батько, Микола Опанасович, через свою відкриту українську позицію та багаторічну вірність переконанням стали одними з перших у розстрільних списках ворога. Їм загрожувала реальна фізична розправа, проте 5 липня 2014 року Костянтинівку звільнили українські військові, і найгіршого вдалося уникнути.
Українське серце не корилося. У 2015 році В’ячеслав Сєров вступив добровольцем до лав 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова. Він мав законне право залишитися вдома, адже був обмежено придатним до служби. Проте для В’ячеслава бути чоловіком означало стати на захист рідних, близьких, свого дому та своєї країни. Він обрав шлях воїна: опанував артилерійську справу, став навідником та отримав звання старшого солдата. Після складного періоду «Мінських домовленостей» та пов’язаних із ними обмежень, у 2017 році він прийняв рішення про демобілізацію.
Згодом В’ячеслав отримав пропозицію роботи в Польщі, де успішно реалізовував себе на посаді. Проте життя в спокійній Європі тривало лише до ранку 24 лютого 2022 року.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, українське серце знову покликало його додому. 26 лютого 2022 року нашвидкуруч завершивши всі справи за кордоном, В’ячеслав перетнув кордон у напрямку України. У той час, коли йому назустріч їхали тисячі людей, В’ячеслав свідомо йшов назустріч небезпеці. Для нього чужий вибір не мав значення – його серце билося в унісон із пораненою Батьківщиною.
Серце підказувало: треба поспішати, часу на повернення до рідної Донеччини немає. В’ячеслав прийняв рішення мобілізуватися у Львові, щоб стати в стрій під керівництвом свого командира часів АТО. Разом з іншими чоловіками-титанами В’ячеслав вступив до легендарної 80-ї ОДШБр. Досвідчений воїн потрапив за спеціальністю – до артилеристів.
Уже в березні 2022 року відбулася битва за Вознесенськ. Завдяки героїчним діям командування та бійців 80-ї ОДШБр ворога вдалося зупинити на півдні України, запобігши окупації Південноукраїнської АЕС. На знак вдячності іменем бригади названо одну з вулиць Вознесенська. Серед героїв, які відстояли місто, був і В’ячеслав Сєров.
Потім був Бахмут та інші найгарячіші напрямки Донеччини. Пліч-о-пліч із побратимами В’ячеслав долав важкі бойові дороги – вільний, сильний і самовідданий, з незмінною любов’ю до України в серці.
Війна змінювалася, і дрони почали вирішувати дедалі більше складних бойових завдань. В’ячеслав, завжди відкритий до інновацій, став у лаву бійців РУБпАК 80-ї бригади. Як старший солдат відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів, він працював з легендарним дроном «Vampire». Завдяки майстерності воїнів, підрозділ, у якому служив В’ячеслав Сєров, у травні 2025 року ввійшов у топ-5 найкращих підрозділів цього напрямку боротьби.
Особливою сторінкою його звитяги стала участь у Курській операції, що розпочалася в серпні 2024 року. Наші воїни нарешті на власні очі побачили побут тих, хто прийшов нищити українську землю. Завдяки залізній дисципліні та усвідомленню важливості свого чину, бійці 80-ї бригади реалізували операцію блискавично, успішно виконавши всі завдання командування.
Сумщина — 563,8 км кордону. Це ілюзія спокою, що була очевидною ціллю для ворога. В’ячеслав разом із побратимами стримував загарбників на цьому напрямку, не дозволяючи росіянам прорватися з півночі.
Звичайно і вороги полюють за нашими воїнами, і на четвертому році цією важкої битви вони поцілили –10 жовтня 2025 року В’ячеслава поранили. Його серце боролося до останнього, воно не хотіло здаватися… Але 12 жовтня 2025 року о 10-й годині ранку воно зупинилося. Його життя обірвали росіяни.
«Золотий хрест» — почесна нагорода Головнокомандувача ЗСУ, яка вручається за мужність, успішне виконання бойових завдань та визначні вчинки, що мали значний вплив на успіх операцій. Ця нагорода — про його чоловічу звитягу, обов’язковість, надійність та безмежну людяність. Це символ його віри в майбутнє України та її людей, за які він віддав найдорожче.

Є щира віра в те, що хтось підхопить його справу: продовжить вести спільноти у соцмережах, які об’єднували вихідців із Костянтинівки. А кожен, хто читатиме в мережі книгу Олександра Добровольського «ОУНівське підпілля Донеччини», нехай пам’ятає — доступною для загалу її зробив саме він. Його справа живе, доки живе наша пам’ять.