Олексій народився 11 квітня 1993 року. Навчався у школі № 7. Мріяв про кар’єру військового, тож до армії пішов із натхненням.
Після строкової служби працював у поліції на посаді сержанта патрульно-постової служби. Під час роботи в поліції брав участь в АТО, за що нагороджений відзнакою Президента України від 17 лютого 2016 року.
У серпні 2020 року Олексій створив сім’ю, про яку завжди мріяв. Будував плани на майбутнє, завжди хотів мати дітей. Був дуже щасливим!
У квітні 2021 року звільнився за власним бажанням. У вересні 2021 року Олексій підписав контракт з прикордонною службою України. Проходив військову службу в 11-му Краматорському прикордонному загоні.
У перший день повномасштабного вторгнення Олексій перебував на службі, у відрядженні. Дуже хвилювався, аби родина виїхала у більш безпечне місце.
16 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання Олексій перебував на позиції в селі Нове Лиманського району. Того ж дня позиція потрапила під ворожий обстріл, під час якого було пряме влучання у місце, де знаходилися українські воїни. З того часу Олексій та його побратими вважалися зниклими безвісти.
Територія, де загинули хлопці, залишалася окупованою до жовтня 2022 року. Позиції дослідили під час пошукових робіт і тіла ексгумували з братської могили, куди окупанти скинули їх.
З жовтня 2022 року родина не могла повернути тіло захисника України додому для гідного поховання. Поховали Олексія 14 жовтня 2023 року у Костянтинівці. До того часу тривали слідчі дії.