ГУЩІН Олександр Андрійович (01.05.1984 – 02.08.2023)

Народився Олександр у місті Костянтинівці Донецької області. Навчався у загальноосвітній школі № 6, закінчив професійно-технічне училище № 39 за фахом автомеханік. Працював за спеціальністю, та продовжував пошуки себе та свого місця у цьому житті. Охоронець, водій, зварювальник, автослюсар… Але любов до дерева перемогла. Він почав виготовляти меблі. Дитяче ліжечко для свого первістка до сьогодні зберігає тепло його долонь. Це витвір мистецтва, неперевершене творіння, яке зачаровує красою та досконалістю.
Олександр був чудовою людиною: спокійний, добрий, чуйний, щирий, врівноважений, справедливий. Любив куховарити, збирав цікаві рецепти української кухні. Він був веселий, добре грав на гітарі, складав вірші, писав пісні та сам їх виконував. У нього завжди було багато друзів. Люди тягнулися до нього, як втомлені, змучені спрагою мандрівники, тягнуться до джерела цілющої води.
Дуже любив і поважав свою родину: батьків, сестру, племінників, але серце і душа Олександра завжди належали тільки одній дівчині – його коханій дружині Ганні – красивій, розумній, талановитій, неповторній квіточці, яку він пестив, оберігав, охороняв, обожнював, з якою прожив понад 20 років разом.
Олександр вважав, що на дорозі життя здебільшого зустрічається щастя, любов, вірні друзі та просто гарні люди. Він у це вірив! Мабуть тому був сонячним, лагідним, усміхненим. Ніколи не залишався осторонь чужої біди. Тому на початку 2017 звернувся до військкомату, щоб піти боронити незалежність та суверенітет своєї Батьківщини. «Хто, якщо не я? Хто окрім мене!» – життєва засада, яку Олександр не зраджував до останньої хвилини свого короткого життя.
Розпочав службу у лавах Збройних Сил України механіком-водієм танку. Дуже швидко завоював авторитет серед побратимів та повагу командирів. Мав нагороди, почесні грамоти. У 2000 році перевівся механіком-водієм до військового мобільного шпиталя. Служив у Часовому Яру, де і зустрів початок повномасштабного вторгнення.
Відданий військовій присязі на вірність українському народові до останнього подиху виконував свій військовий обов’язок, рятуючи поранених побратимів на полі бою, у разі потреби віддаючи їм свою кров, не звертаючи уваги на антисанітарні умови, на загрозу своєму життю. Сталося непоправне. Смерть відібрала життя хороброго і вправного воїна. 2 серпня 2023 року Олександра не стало.
Похований Герой далеко від рідної домівки у місті Києві. Йому назавжди 39. Але у Олександра залишилися його рідні, вірна та любляча дружина, дві ясноокі красуні-донечки. Він продовжує жити в тілах побратимів, в яких тече його кров, у віршах та піснях, які він залишив після себе, в деревах, які посадив невдовзі до війни.
Неможливо загоїти біль від втрати, та нехай світлі, добрі спогади стануть сильнішими за смерть і залишаться в пам’яті рідних, колег, побратимів; усіх, хто знав Олександра, шанував, поважав і любив його.
Герої не вмирають! Вони живуть, доки живе пам’ять у людському серці. Хай завжди над грозою панують веселки, а над смертю тріумфує життя!