Автор: Memorial

Олексій Григорович Корсун
Олексій народився 22 вересня 1973 року у невеликому містечку Білозерське Добропільського району Донецької області. Родина багато разів переїжджала, поки оселилася в селищі Марковому, на той час Костянтинівського району. Олексій навчався у місцевій школі. Був розумним, кмітливим і непосидючим, як і його однолітки. Цікавився спортом, велосипедами, а пізніше захопився автомототехнікою.
Після школи вступив до Костянтинівського професійно-технічного училища № 113. Згодом переїхав до Костянтинівки, і оселився у місті назавжди. Закінчив училище в 1992 році, отримавши спеціальність автослюсаря.
У лютому 1992 року був призваний на строкову службу. Став до лав Державної прикордонної служби України, служив курсантом-контролером, пізніше стрільцем на окремому контрольно-пропускному пункті «Чорномор’я».
Звільнився з армії. Робота. Цивільне мирне життя. Одружився. Невдовзі став батьком, у Олексія підростав син. Але життя склалося так, що Олексій з дружиною вирішили жити окремо.
З початком збройної агресії рф проти України Олексій не міг залишатися осторонь і у 2016 році став до лав Сухопутних військ Збройних Сил України за контрактом. Пройшов навчання і доєднався до 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар», служив механіком-водієм, пізніше навідником самохідної артилерійської установки.
У 2018-2019 роках бив окупантів у складі 92-ї окремої штурмової бригади, вдало спрямовуючи постріли САУ.
Наприкінці жовтня 2019 року став до лав 55-ї Окремої артилерійської бригади «Запорізька Січ» Артилерійських військ ЗСУ на посаду номера обслуги самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону в/ч А1978. Самовіддано боронив Україну і брав участь у важких боях на Авдіївському напрямку – за Мар’їнку, Вугледар, Красногорівку.
У 2020 році у Костянтинівці зустрів свою кохану Наталію. Вони стали один для одного надією, підтримкою і опорою. Невдовзі створили родину. «Добрий, чуйний, з щедрою душею романтика, він закохав мене у себе», – так згадує Олексія дружина, – «Люблячий і турботливий батько, Олексій став батьком і для мого сина! Я вдячна Богу, що звів мене з чоловіком і подарував нам, попри війну, три щасливих роки сімейного життя».
6 листопада 2022 року старший солдат Олексій Корсун був відзначений почесним нагрудним знаком «Сталевий хрест» Головнокомандувача Збройних Сил України генерала Залужного за вправне виконання бойових завдань під час проведення об’єднаних, антитерористичних операцій, а також операцій з підтримання миру та безпеки.
Загинув Олексій 25 березня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Комишівки Покровського району. Йому навіки 50.

Василь Васильович Зубченко
Народився Василь 25 жовтня 1996 року у селі Мар’ївка Добропільського району Донецької області. Складним було його життя, рано зазнав горя, виховувався дідусем і бабусею. У 5 років переїхав у село Новомаркове, тоді Костянтинівського району.
Навчався в Марківській загальноосвітній школі, закінчив 9 класів. Завжди був спортивним, активним, веселим, винахідливим, знаходив вихід із будь-якої складної ситуації. Він мав багато друзів і завжди був душею компанії, надзвичайно життєрадісною та імпульсивною людиною, завжди готовою підтримати інших та подарувати позитивні емоції.
Після школи Василь продовжив навчання у Костянтинівському вищому професійному училищі № 113.
Був одружений. Мав двох донечок – Мирославу 2019 р.н. та Мілану 2021 р.н. Був люблячим батьком та коханим чоловіком. Завжди дбав про свою родину та зробив все можливе, щоб діти росли здоровими та щасливими.
На захист держави ставав двічі. У 2017-2019 підписав контракт. Спочатку служив у військовому шпиталі міста Часів Яр. Пізніше став до лав 81-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штормових військ ЗСУ у Краматорську.
Після закінчення контракту працював на підприємстві «Тритон» у місті Кам’янське Дніпропетровської області.
За декілька днів до повномасштабного вторгнення рф на територію України, 20 лютого 2022 року, Василь отримав повістку і в березні був зачислений до 108-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ в Дніпропетровській області.
Самовіддано стояв на захисті України. Двічі був контужений.
8 вересня 2022 року поблизу села Времівка Волноваського району Донецької області під час виконання бойового завдання, командир віддав наказ укритися в бліндажі. Близько 5 ранку бліндаж «накрили» ворожі снаряди. Загинули всі.
Молодший сержант Василь Зубченко нагороджений за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Мужній захисник був справжнім патріотом, не байдужим до долі своєї України та майбутнього своєї родини.
Поховали воїна на Алеї Героїв військового кладовища у місті Кам’янське.

Євген Володимирович Завезиступ
Народився Євген 2 листопада 1993 року у місті Дружківка. У 2009 году закінчив загальноосвітню школу № 7. Продовжив навчання у Дружківському житлово-комунальному коледжі Донбаської національної академії будівництва і архітектури.
З 2019 року Євген мешкав у місті Костянтинівка, де зустрів кохану. Взяв шлюб у червні 2020 року та став люблячим батьком маленького сина.
У 2012-2013 році проходив строкову службу у внутрішніх військах МВС України, під час якої отримав звання старший солдат і був нагороджений нагрудним знаком ІІ ступеня.
Учасник АТО з 2015 року. У січні 2015 був мобілізований і став до лав в/ч В3231 у складі 26-ї артилерійської бригади Сухопутних військ ЗСУ.
У 2017 році за контрактом став до лав в/ч А3316 у складі 148 окремої артилерійської бригади десантно-штурмових військ ЗСУ.
З 2018 року служив у в/ч А1376 у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ ЗСУ.
У 2020 році продовжив службу у в/ч А1376 у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ ЗСУ.
25 лютого 2022 року, з перших днів повномасштабного вторгнення, пішов добровольцем захищати країну. Вступив до лав в/ч А4165 у складі 122 окремого аеромобільного батальйону Десантно-штурмових військ ЗСУ на посаду старший навідник протитанкового відділення взводу вогневої підтримки. Брав участь у боях за Сіверськ, Святогірськ, Лисичанськ. Знищував російських окупантів у «шервудських лісах» на околицях Кремінної, селах Мирна Долина Харківської та Білогорівка Луганської областей.
Євген загинув як Герой під час виконання бойового завдання 30 грудня 2023 року поблизу села Білогорівка Луганської області.

Андрій Андрійович Алексєєнко
Андрій народився 19 вересня 1994 року у селі Червоне Костянтинівського району. Хлопець навчався у Новодмитрівському ліцеї, після закінчення школи вступив у професійне училище № 113 у місті Костянтинівці та освоював спеціальність електрогазозварювальника.
Андрій завжди був справедливим, відчайдушним, йому хотілося зробити цей світ кращим. Тому у 2018 році пішов до поліції. У 2022 році вступив до Донецького державного університету внутрішніх справ за спеціальністю «Правоохоронна діяльність» на заочну форму навчання, ступінь бакалавр.
З початком повномасштабного вторгнення рф на територію України Андрій не зміг стояти осторонь, дивитися, як нелюди знищують наші міста і вбивають цивільних людей. Ще працюючи в поліції, він їздив у гарячі точки. Також отримав сертифікат парамедика і надавав першу медичну допомогу постраждалим внаслідок обстрілів армією рф.
Щойно Андрій вивіз свою сім’ю в безпечніше місто, одразу ж не вагаючись прийняв рішення піти захищати свою державу.
Був призваний Бучанським РТЦК. Зарахований до поліцейського взводу № 1 полку управління поліції особливого призначення № 1, штурмовий полк «Сафарі», Департаменту поліції особливого призначення «Об’єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють».
Згодом вступив до підрозділу спеціального призначення «Артан» Головного управління розвідки Міністерства Оборони України, пройшовши суворий відбір. Служив на посаді старший солдат – кулеметник.
Андрій успішно виконував свої задачі на острові Зміїний і не тільки.
До останнього подиху він боронив нашу землю від ворога. Його життя обірвалося 17 жовтня 2023 року при виконанні бойового завдання на Куп’янському напрямку поблизу населеного пункту Іванівка, що на Харківщині.
Він завжди в наших серцях. Герої не вмирають!
Зі слів дружини Дар’ї: «Мій чоловік дуже хоробра, відважна людина, сповнена сил та енергії.
Завжди мріяв про перемогу, щоб Україна була вільною суверенною та незалежною державою. Його серце випромінювало сонце, а очі запалювали серця. Своє майбутнє і майбутнє своєї родини він бачив тільки в Україні.
Андрій часто казав, що після перемоги продовжить будувати військову кар’єру. Неначе все життя він шукав себе і знайшов у військовій справі.
Його очі палали увесь час, а усмішка не сходила з обличчя. У нього була можливість залишитися й надалі служити в поліції, але він добровольцем пішов на фронт. Зі словами: «Хто, як не я! Я оберігатиму ваш сон, мої любі!», – вирушив на навчання.
Пам’ять про Андрія вшановують побратими, які зробили футболки з його фото і написом «Помстимося!». На робочу машину повісили номерний знак із його позивним «Медоїд». На згадку про нього в центрі міста Черкаси на Алеї Слави встановлено банер із його фотографією.
Заради майбутнього України і всіх нас він віддав Своє майбутнє, свою мрію, свою посмішку, і найцінніше – своє життя. На нього й досі чекають удома двоє маленьких діточок – Тимур 8 років і Вероніка 2 роки, і назавжди кохана дружина Дар’я.
Поховали захисника в Києві на Алеї слави Лісового кладовища.

Дмитро Сергійович Кадуков

Дмитро народився 13 серпня 1996 року у місті Костянтинівка.
В дитинстві був кмітливим, допитливим, добрим і дуже працьовитим хлопчиком. Закінчив у 2011 році ЗОШ № 5 і вступив до Костянтинівського технікуму Луганського національного аграрного університету.
У 2015 продовжив навчання у ХНАУ ім. В.В. Докучаєва за спеціальністю «Агрономія» за фахом технолог, агроном-дослідник.
Пройшов строкову службу при військовому інституті танкових військ НТУ «ХПІ». Любив читати, займався велоспортом, волейболом і екстремальними видами відпочинку. Збирав Lego, був нумізматом, захоплювався аніме.
Був активним учасником музично-фестивального життя України. Полюбляв тварин, квіти і мандри, тому мріяв відвідати Японію, розводити єнотів і відкрити крафтову пивоварню.
На момент повномасштабного вторгнення рф на територію України Дмитро жив і працював у Польщі, але повернувся на Батьківщину, щоб стати на її захист.
1 березня 2022 року він приєднався до лав 80-ї окремої десантно-штурмової бригади у званні старшого солдата та вирушив на передову.
Загинув 27 січня 2023 року під час оборони Донеччини від окупантів. Поблизу села Торське потрапив під ворожий артилерійський обстріл та отримав смертельні поранення.
Указом Президента України № 438/2023 від 18 липня 2023 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
«Діма завжди був вільним, самодостатнім і незалежним. Братик був найдобрішою людиною. Чесний і відкритий. Ніколи не мислив стереотипами та завжди вірив у людей. Нічого не боявся. Оптимістичний і веселий. Завжди поряд, навіть на відстані. Завжди підтримає, вислухає, допоможе. З самого його народження ми були разом. Тепер наче частина мене померла разом з ним», – розповідає рідна сестра Ірина.

Євген ПАНЧЕНКОВ
Євген народився 01.06.1995 року у м. Костянтинівці. Зростав добрим, чуйним хлопчиком. Дуже любив маму, поважав батька. Навчався у Костянтинівській школі № 16. Був звичайним хлопчиком, як і його однолітки. Після школи навчався у професійному ліцеї № 113, обрав професію електрогазозварювальник. Закінчив навчання з підвищеним розрядом. Любив рибалити.
Почав працювати на міському комунальному підприємстві «Комунтранс» Костянтинівської міської ради за фахом. У колективі його поважали за відповідальність та ставлення до роботи.
З підприємства був призваний до армії у 2018 році. Служив без зауважень.
Після закінчення строкової служби наприкінці 2018 року Євген вступив на службу до Національної гвардії України. Проходив її у Харкові у військовій частині 3005. Через рік підписав контракт. Євген мріяв у майбутньому носити офіцерські погони.
Євген мав військову спеціальність сапера. Боронив від окупантів і рідну Донеччину. Брав участь у боях за Луганську область. Був в оточенні під Лисичанськом.
Влітку 2022-го старший солдат Панченков Євген займався розмінуванням Харківської області. Був кілька разів поранений та контужений, лікувався у шпиталях. Він міг повернутися додому через стан здоров’я, після контузій, але не хотів залишати побратимів та після лікування завжди повертався на місце служби, наголошуючи, що без нього побратимам буде важко.
15 вересня 2022 року 27-річний солдат Євген Панченков під час виконання бойового завдання загинув, підірвався на фугасному снаряді неподалік селища Турове Харківської області.
Похований на Червонянському кладовищі у рідній Костянтинівці.

Володимир Олександрович Грицаєв.
Народився Володимир 4 січня 1980 року у м. Костянтинівці. Навчався у загальноосвітній школі № 27. Після закінчення 9 класів вступив до Краснолиманського залізничного училища, навчався на помічника машиніста електровоза/тепловоза.
Працював помічником машиніста на Костянтинівському міжгалузевому підприємстві промислового залізничного транспорту помічником машиніста, перевозив вантажі Костянтинівських підприємств: металургійного, хімічного заводів.
У 2006 році Володимир склав іспити при ЗАТ «Донецьксталь – металургійний завод» і отримав посвідчення на право самостійного керування тепловозом.
З вересня 2017 по січень 2021 роки навчався у Краматорському технологічному технікумі Донецького національного університету економіки і торгівлі ім. Михайла Туган-Барановського за спеціальністю «Харчові технології» і отримав фах «Техніка-технолога з технології харчування». За фахом попрацювати не встиг.
Останнім місцем роботи Володимира був Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча, на якому він працював машиністом тепловозу. Після початку повномасштабного вторгнення рф він повернувся до Костянтинівки і 14 березня 2022 року був мобілізований Костянтинівським ТЦК. Проходив військове навчання у Запоріжжі.
Володимир став до лав НГУ у званні солдата, служив на посаді стрільця 1-го відділення 3-го патрульного взводу 2-ї патрульної роти 1-го патрульного батальйону в/ч 3033 23-ї окремої бригади охорони громадського порядку «Хортиця» Національної Гвардії України.
З 24 грудня 2023 року вважався безвісті зниклим.
Пізніше з’ясувалося, що 24 грудня 2023 року Володимир загинув під час виконання бойового завдання в районі села Старомайорське Волноваського району Донецької області.
«Ми до останнього сподівались, що мій чоловік знайдеться, але дива не сталося, Володимир загинув. Він самий найкращій у цьому світі чоловік і батько, таких більше немає», – сказала Катерина Андріївна, дружина загиблого героя. У нього залишився син Микита.
Герою навіки 43.
2 березня 2024 року захисника поховали у рідній Костянтинівці.

Максим Миколайович Сорока.
Народився Максим 6 червня 1982 року у місті Дружківка Донецької області. Але все життя прожив у селі Предтечине Костянтинівського району.
У 1999 році, після закінчення школи, вступив до Слов’янського авіаційного технічного коледжу цивільної авіації, який закінчив у 2002 році.
Пізніше продовжив навчання у Бахмутській інженерно-педагогічній академії за спеціальністю «Професійна освіта. Транспорт» і у 2014 році отримав диплом спеціаліста. До початку повномасштабного вторгнення працював водієм в Предтечинському старостинському окрузі Костянтинівської міської ради.
Як офіцер запасу ЗСУ був мобілізований Костянтинівським ТЦК у перші дні повномасштабної війни 26 березня 2022 року.
Став до лав Збройних Сил України до 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Самовіддано захищав Україну. Життєве кредо Максима «Моя честь. Моя вірність». Він був людиною честі і совісті.
Загинув під час виконання бойового завдання 6 липня 2023 року у районі села Приютне Пологівського району на Запорізькому напрямку.
Поховали Героя 14 липня 2023 року у Вінниці на Алеї Слави.

Олександр Євгенійович Рожков.
Народився Олександр 6 жовтня 1998 року у місті Костянтинівка.
Навчався у загальноосвітній школі № 6. Ріс звичайним допитливим і життєрадісним хлопчиком. Мав багато друзів, був добрим, спокійним, відкритим і водночас мав почуття справедливості та цілеспрямованості.
Так склалася доля, що виховувала Олександра бабуся, і коли її не стало, він тяжко переніс її втрату, бо любив її найбільше.
Олександру подобалось займатися спортом. Мав багато грамот та медалей за зайняті призові місця. Захоплювався Street workout – майстерно виконував різні вправи на вуличних турніках та брусах.
Після закінчення школи вступив до Слов’янського державного педагогічного університету на факультет фізичного виховання. Вчився на учителя фізичної культури. Отримав освітній рівень бакалавра.
Олександр був худорлявої спортивної статури, але ж любив смачно поїсти, шаурма та м’ясо були його одними з найулюбленіших страв.
Олександр був творчою особистістю, він писав пісні, знімав під них відео-кліпи і брав у них участь разом із друзями.
Після навчання працював на Кондитерській фабриці «Дружківська», пізніше на АПК «Інвест».
Любив життя, мріяв про майбутнє. У рідному місті зустрів кохану. Невдовзі молодята побралися і чекали на первістка. Олександр був впевнений, що народиться син.
Призваний на військову службу Краматорським РТЦК . Пройшов медичну комісію і військові навчання. Перед початком війни заключив контракт із ЗСУ.
З перших днів повномасштабного вторгнення став до лав ЗСУ. Служив у званні солдата, на посаді стрільця-снайпера 2 відділення 1 аеромобільно-десантного взводу 1 аеромобільно-десантної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону ім. Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова.
Загинув Олександр 23 серпня 2022 року під час виконання завдання за призначенням у районі бойових дій поблизу населеного пункту Богородичне Краматорського району Донецької області внаслідок ворожого артилерійського обстрілу з боку підрозділів рф.
Похований 26 серпня 2022 року у місті Дніпрі.
Йому назавжди 23.