Skip to main content

Автор: Memorial

Бібіков Дмитро

Дмитро Юрійович Бібіков – офіцер, старший лейтенант, командир 1 реактивного артилерійського взводу 7 реактивної артилерійської батареї 3 реактивного артилерійського дивізіону. Життя героя обірвалося на 399 день повномасштабного вторгнення.
Народився Дмитро у Костянтинівці 23 серпня 1978 року. З дитинства ріс допитливим й артистичним хлопчиком, багато читав, легко запам’ятовував вірші. Навчався в загальноосвітній школі № 1. Дуже любив музику і закінчив музичну школу по класу гітари. З 13 років займався класичною боротьбою, їздив на змагання, займав призові міста.
Після школи хотів продовжити навчання у Краматорській академії, але зустріч із військовим офіцером в одну мить змінила його мрію. Дмитро вирішив стати військовим, захисником своєї Батьківщини. Вступив до Харківського університету повітряних сил за спеціальністю інженер авіації й космонавтики, офіцер військового управління тактичного рівня. Після успішного закінчення університету був направлений до Запоріжжя.
Але життя розпорядилося так, що на деякий час військову професію довелося змінити на цивільну і отримати другу вищу освіту. Невдовзі з’явилася сім’я. Переїхали до Костянтинівки, де і народилася донечка. Дмитро зайнявся серйозним спортом – пауерліфтингом. Любив природу, риболовлю, подорожі. Був гарним сім’янином і відмінним батьком, для друзів – душею компанії. Таким Дмитра пам’ятають його рідні, друзі і знайомі.
Коли почалася широкомасштабна війна, його слова були такими: «На мою Україну напали, моє місце зараз там!» і 27 березня 2022 року Дмитро став до лав ЗСУ. Бив ворога у складі 27 бригади ракетної артилерії ім. Отамана Калнишевського. Разом із побратимами з честю виконував усі поставлені задачі. За бездоганне виконання військового та службового обов’язку, особисту хоробрість, самовідданість й мужність був нагороджений відзнакою «Срібний хрест», медаллю «Честь, Совість, Доблесть, Відвага», орденами «Богдана Хмельницького II й III ступеню».
Дмитро Бібіков загинув 29 березня 2023 року в селі Миролюбівка, що на кордоні з Херсонською областю, під час виконання завдання з проведення заходів із розвідки районів вогневих позицій та організації взаємодії із сусідніми підрозділами.

Лось Євген

Народився Євген 12 серпня 1988 в місті Костянтинівка. Навчався в ЗЗСО І-ІІІ ступенів №13, потім закінчив Дружківський будівельний коледж.

Після початку повномасштабного вторгнення Євген доєднався до хлопців, які на той час створювали добровольче формування в Костянтинівці, отримав позивний «Пророк». З перших днів працював на будівництві оборонних споруд. Брав участь у тренуваннях із бойової підготовки.

Чергував на блок-постах із працівниками поліції. Допомагав із розвантаженням гуманітарної допомоги. Після перших ракетних ударів по місту охороняв із нашими хлопцями адміністративні будівлі.
У липні 2022 року Євген Лось отримав відзнаку військової адміністрації Костянтинівської громади за допомогу місту.

У 2022 році Євген вивіз сестру з маленькими племінниками до Черкас. Там пішов до військкомату. І вже у вересні проходив курс молодого бійця, потім тренування в Житомирі. Так приєднався до лав 81 ОАеМБр. Під час боїв за Білогорівку Луганської області отримав поранення та контузію, але залишався в частині на Донеччині.
15 квітня 2023 Євген приїхав до мами в гості. Та додому так і не дійшов.

Потрапив під артилерійський обстріл центрального району міста. Лікарі боролися за його життя, але вночі 17 квітня серце Євгена зупинилося.

Молодший Олександр

Олександр родом із Полтавської області, народився 27 грудня 1996 року. Пізніше з батьком переїхали на Донеччину, у село Маркове, навчався в Марківській школі, потім вступив до технікуму в місті Костянтинівці та проживав у місті.

У Костянтинівці зустрів кохану. Одружилися. Народили діточок.
До лав ЗСУ Олександр вступив у жовтні 2020 року. З початком повномасштабного вторгнення вивіз сім’ю до села Каніж Кіровоградської області. А сам став на захист рідної Донецької області та України.

Олександр був бійцем 93 бригади «Холодний Яр». Молодший сержант, командир екіпажу САУ, який вмів повести за собою бійців, був не тільки командиром, а й справжнім другом.
Олександр загинув під час виконання бойового завдання 23 березня 2023 року, недалеко від рідної домівки, поблизу села Віролюбівка.
Похований в селі Каніж. Герою назавжди 26.
До останнього вірний військовій присязі та своїй Батьківщині, Олександр назавжди залишиться Героєм для всіх!

Героям слава! Слава Україні!

Тонкошкур Олександр

Народився Олександр 5 липня 1988 року в місті Костянтинівка. Навчався у школі № 17. У 2007 році закінчив Костянтинівський сільськогосподарський технікум. Мешкав у Костянтинівці, працював на залізниці станції Горлівка.  

Пізніше довгий час працював і мешкав у Краматорську. З серпня 2022 року разом із дружиною Олександрою проживав на Тернопільщині.

Чоловік вступив до лав територіальної оборони, пройшов навчання і був направлений на передову на Бахмутський напрямок. 

Костянтинівець Олександр Олександрович Тонкошкур загинув на триста шістдесят дев’ятий день повномасштабного вторгнення рф в Україну 1 березня 2023 року поблизу села Роздолівка Бахмутського району під час виконання бойового завдання.

Прежин Олександр

Народився Олександр 15 квітня 1964 року в місті Костянтинівці.
У мирному житті був класним майстром з різки скла. Він любив життя, любив свою родину, і, як кожному чоловіку, йому подобалося робити приємні речі рідним і друзям.
Колишній учасник війни в Афганістані, мав нагороди. Коли російська орда повномасштабно вдерлася в Україну, Олександр не вагався, і в березні 2022 року добровільно, через третій відділ Краматорського РТЦК та СП у м.Костянтинівці, став до лав Збройних Сил України. Служив розвідником-гранатометником.

Загинув Олександр на триста вісімдесятий день повномасштабної війни 12 березня 2023 року на Бахмутському напрямку біля села Богданівка під час виконання бойового завдання.
Йому було 59 років.

Похований на Новодмитрівському кладовищі.