Skip to main content

Автор: Memorial

Костянтинівський заклад загальної середньої освіти I-II ст. №8

Костянтинівський заклад загальної середньої освіти I-II ст. № 8 Костянтинівської міської ради Донецької області збудовано у 1959 році.
Ворог декілька разів намагався зруйнувати навчальний заклад. Дати пошкодження в результаті ракетних ударів та вибухової хвилі: 26.05.2022,29.12.2022, 16.05.2023, 26.02.2024.

Кондрашов Іван

Іван Сергійович Кондрашов
Іван народився 20 червня 2000 року у місті Костянтинівка. Ріс звичайним хлопчиком, з дитинства був слухняним та допитливим. Навчався у загальноосвітній школі № 27 та Новодмитрівському ліцеї. Навчався добре, перевагу віддавав гуманітарним предметам.
Мріяв стати журналістом, але доля вирішила так, що Іван вступив до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
«Іван був щасливий, що стане психологом, казав, що так зможе допомагати іншим. Синові подобався Київ, він планував там залишитись жити, мав кохану дівчину», – каже мама Ольга.
У 2021 році отримав диплом магістра, і молодого військового психолога направили на службу до 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.
З початком повномасштабної війни Іван разом із побратимами вирушив на передову, служив офіцером-психологом артилерійського дивізіону, надавав психологічну допомогу солдатам на різних ділянках фронту і мріяв про якнайшвидше звільнення рідної Донеччини.
Воїн загинув 20 червня 2022 року під час виконання бойового завдання у Дружківці внаслідок ракетного удару.
За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку лейтенант Збройних сил України, офіцер-психолог Іван Кондрашов нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Він загинув у свій день народження. Щирий, красивий, розумний та завжди усміхнений – таким згадують рідні, друзі та побратими молодого лейтенанта Івана Кондрашова з Костянтинівки.

Знайко Олексій

Олексій ЗНАЙКО
Народився 14 червня 1995 року в селі Соколова Балка Полтавської області. Закінчив 9 класів місцевої школи. Продовжив навчання у Полтавському професійно-технічному училищі № 23, де здобув фах електрозварника. Працював у ТОВ «Сокіл».
З 2015 року Олексій учасник АТО/ООС на Донбасі. Неодноразово виконував бойові завдання на передовій, заслужив авторитет серед побратимів і командування.
У 2017 році у Костянтинівці зустрів свою кохану і невдовзі молодята створили родину.
У 2019 році вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом, навчався на третьому курсі за спеціальністю «Право».
Під час повномасштабного російського вторгнення Олексій захищав Україну у лавах 90-го окремого аеромобільного батальйону ім. Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова, що у складі 81-ї бригади ДШВ ЗСУ. Був водієм розвідувального взводу.
«Захоплювався автомобілями. Любив ремонтувати всю військову техніку і це у нього гарно виходило. Олексій був мужнім та хоробрим чоловіком», – каже дружина Ірина.
«Олексій був професіоналом. Мужній, сміливий, справедливий, ризиковий. Воював в АТО/ООС. 6 березня 2022 року біля населеного пункту Глинське, північніше Ізюму, знищив ворожу техніку з гранатомету. Під час боїв за населений пункт Кам’янка вивозив поранених та вбитих побратимів попри танковий вогонь по його позиції. Ризикуючи власним життям врятував чимало побратимів. Він був готовий їхати в пекло, аби вивезти звідти побратимів. Отримавши осколкове поранення, відмовився від лікування і повернувся до підрозділу, що вів тяжкі бої у Богородичному. «Монгол» завжди був там, де небезпечно. До останнього подиху мужньо боронив Україну», – розповідав Роман, командир Олексія.
Старший солдат Олексій Знайко, позивний «Монгол», загинув 6 червня 2022 року під час виконання бойового завдання біля села Богородичне на Донеччині. Боєць отримав важкі поранення та опіки внаслідок обстрілу некерованими авіаційними ракетами з ворожого гелікоптера. Його встигли евакуювати, однак дорогою до шпиталю серце захисника зупинилось. Він не дожив вісім днів до своїх 27-ми.
Герою навіки 26.
За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку старший солдат Олексій Знайко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Громак Дмитро

Дмитро Валентинович Громак.
Дмитро народився 14 квітня 1983 року у місті Костянтинівка. Навчався у загальноосвітній школі № 5. Після закінчення школи продовжив навчання у середньому професійно-технічному училищі № 113 за спеціальністю електрогазозварник.
Дмитро працював на будівництві, був здібним і вмілим, допомагав друзям, знайомим. Чоловік мав золоті руки, майстерно виконував найскладніші роботи, за що користувався повагою від колег. Був надійним другом, завжди йшов на допомогу, у вирішенні будь-якої проблеми міг допомогти та підтримати.
У 2010 році Дмитро зустрів свою кохану, вони познайомилися на Різдво. Згодом створили сім’ю і невдовзі народився синочок. Дмитро був коханим і люблячим чоловіком, турботливим найкращим татусем. Був чоловіком, який завжди підтримає, зрозуміє і візьме на себе відповідальність.
З початком повномасштабного вторгнення став на захист України і своєї родини від російських окупантів у складі 22-го окремого мотопіхотного батальйону Збройних Сил України у званні старший солдат. Служив гранатометником 2 мотопіхотного відділення 3 мотопіхотного взводу 1 мотопіхотної роти.
Загинув 16 травня 2023 року на передовій під час виконання бойового завдання біля села Стельмахівка Луганської області.
Поховали захисника на Червонянському кладовищі рідного міста Костянтинівка.

Перепелиця Віктор

Віктор ПЕРЕПЕЛИЦЯ
Віктор народився 16 червня 1979 року у місті Костянтинівка. Навчався у загальноосвітній школі № 1. Продовжив навчання у професійно-технічному училищі № 39 за спеціальністю слюсар.
Працював у МХП «Український бекон».
У вересні 2007 року Віктор створив сім’ю, невдовзі, у 2008 році, народилася донечка. За життя він був гарним чоловіком, люблячим і турботливим батьком. Любив поратися по хазяйству, у чоловіка були «золоті руки».
26 лютого 2023 року був призваний на службу до ЗСУ. У званні старший солдат служив старшим стрільцем 2 аеромобільного відділення 1 аеромобільного взводу 11 аеромобільної роти 3 аеромобільного батальйону.
Загинув 4 травня 2023 року під час виконання бойового завдання в місті Бахмут в результаті артилерійського обстрілу.

Радиш Станіслав

Станіслав РАДИШ народився 19 серпня 1999 року у м.Костянтинівці.
З дитинства був дуже самостійним. Навчався у школі № 5 рідного міста. З усіх предметів найбільше любив фізкультуру. Мав грамоти та медалі. Мав багато друзів. Вів активний спосіб життя, любив кататися на велосипеді.
Стас проводив свій вільний час на майданчиках. Серйозно займався футболом і ходив до секції. Грав у футбол у складі команди від «Конті». Займався на стадіоні Металург, їздив із командою та друзями на обласні матчі.
Після школи юнак вступив до вишу в Харкові, але він більше мріяв про спорт та фізичний розвиток, тому з другого курсу пішов в армію на строкову службу. Служив у Закарпатській області на заставі.
Повернувся з армії 17 грудня 2021 року. Мріяв працювати в СБУ, подав документи та проходив перевірку. Але почалася повномасштабна війна.
Навесні Станіславу прийшла повістка і він не вагаючись пішов до військкомату.
Спочатку був направлений до 111 бригади ТРО, а згодом до 24-ї механізованої бригади ЗСУ. У кінці квітня їх вивезли на бойові позиції в Попаснянський район Луганської області.
2 травня 2022 року під час виконання бойового завдання Станіслав загинув від прямого влучання снаряду в окоп, де знаходилися бійці.
Станіслав був до всіх відкритим і завжди допомагав людям. Був добрим. Саме таким його пам’ятатимуть. Йому навіки 22 роки.
Поховали захисника у рідному місті на Червонянському кладовищі.
Залишилися батьки.

Інт Олексій

Олексій народився 11 квітня 1993 року. Навчався у школі № 7. Мріяв про кар’єру військового, тож до армії пішов із натхненням.
Після строкової служби працював у поліції на посаді сержанта патрульно-постової служби. Під час роботи в поліції брав участь в АТО, за що нагороджений відзнакою Президента України від 17 лютого 2016 року.
У серпні 2020 року Олексій створив сім’ю, про яку завжди мріяв. Будував плани на майбутнє, завжди хотів мати дітей. Був дуже щасливим!
У квітні 2021 року звільнився за власним бажанням. У вересні 2021 року Олексій підписав контракт з прикордонною службою України. Проходив військову службу в 11-му Краматорському прикордонному загоні.
У перший день повномасштабного вторгнення Олексій перебував на службі, у відрядженні. Дуже хвилювався, аби родина виїхала у більш безпечне місце.
16 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання Олексій перебував на позиції в селі Нове Лиманського району. Того ж дня позиція потрапила під ворожий обстріл, під час якого було пряме влучання у місце, де знаходилися українські воїни. З того часу Олексій та його побратими вважалися зниклими безвісти.
Територія, де загинули хлопці, залишалася окупованою до жовтня 2022 року. Позиції дослідили під час пошукових робіт і тіла ексгумували з братської могили, куди окупанти скинули їх.
З жовтня 2022 року родина не могла повернути тіло захисника України додому для гідного поховання. Поховали Олексія 14 жовтня 2023 року у Костянтинівці. До того часу тривали слідчі дії.

Савчук Михайло

Савчук Михайло Михайлович – командир другої бойової розвідгрупи полкової розвідки ОЗСП «Азов», майор Національної гвардії України.
Народився Михайло 13 вересня 1989 в місті Костянтинівка. В сім’ї був молодшим, мав старшу сестру Олену. Михайло дуже любив життя і свою роди́ну, намагався жити по-справжньому, хотів всюди встигнути. Добре вчився, навчання давалося йому легко. Любив грати у футбол і захоплювався шахами. 
Після школи вступив до Краматорської економічної академії. Потім рік служби в ЗСУ, далі Донецький національний університет імені Василя Стуса, де отримав вищу юридичну освіту. Пройшов відбірний конкурс до спецназу. 
З початком війни у 2014 році став добровольцем до батальйону «Золоті ворота». З жовтня 2015 – у ОЗСП «Азов» Національної гвардії України, бо вважав його найкращім. 
У 2017 році одружився. Згодом народилася донечка Ярослава, яку він любив понад усе і присвячував їй весь вільний час.
Побратими про Михайла: «За характером досить жорсткий, але справедливий. Завжди відстоював власну думку. Природжений лідер, користувався авторитетом серед хлопців, його любили і поважали. Михайло був справжнім другом і командиром. Піклувався про кожного свого бійця».
Нагороджений іменною зброєю. Восени 2021 року отримав позачергове звання майора і цим дуже пишався, бо дідусь і батько теж були майорами.
Життя Михайла Савчука обірвалося на тринадцятий день повномасштабного російського вторгнення в Україну. Він віддав його за вільну Україну, за рідну роди́ну. Загинув 8 березня 2022 року в місті Маріуполь під час виконання бойового завдання. Разом із побратимами потрапив у засідку, в ближньому бою загинуло одразу троє хлопців, зокрема і Михайло.
Мужність і відвага Героя відзначені орденами «За мужність» III ступеня (2020), «Богдана Хмельницького» III ступеня (2022, посмертно), відзнакою «Козацький хрест».

Красніков Дмитро

Дмитро КРАСНІКОВ
Служіння Україні – це був його свідомий вибір.
Красніков Дмитро Русланович народився 28 червня 2003 року у місті Костянтинівка.
З батьком і старшим братом мешкав у селі Молочарка. Рано став самостійним.
Навчався в Новодмитрівському ліцеї. У шкільні роки найбільше любив спорт, без його участі не проходили жодні спортивні та військово-патріотичні змагання. Завжди здобував грамоти для школи. Захоплювався футболом. У школі згадують, що Дмитро мав почуття чесності, гостро відчував несправедливість та захищав слабших, ніколи не був байдужим до чужого горя.
У 2019 році, після закінчення 9 класу, продовжив навчання у Костянтинівському вищому професійному училищі за фахом автослюсар і водій категорії С.
Через пів року після 18-річчя вступив до лав ЗСУ за контрактом у 92-гу окрему штурмову бригаду.
Повномасштабну війну зустрів на Київщині, під час проходження курсу молодого бійця, й одразу приступив до виконання військових обов’язків із захисту держави.
Після визволення Київщини від окупантів Дмитра відправили на Харківщину, де він упродовж тривалого часу відбивав атаки ворога, і згодом брав участь у визволенні Куп’янська та Ізюма.
Мав поранення, та досить швидко повернувся до строю, адже прагнув скоріше помститися за всіх своїх друзів та побратимів. Він був завжди дуже наполегливим, сміливим й відчайдушним, ніколи не боявся йти на штурм і підіймав дух своїх побратимів.
На початку 2023 року Дмитра відправили на Бахмутський напрямок. Саме там, 5 квітня, під час виконання бойового завдання обірвалося його життя.
Він завжди жартував, будував плани на майбутнє, мріяв створити сім’ю, був душею компанії та люблячим братом, котрий завжди приходив на допомогу.
Ціною свого життя Дмитро здійснив подвиг справжнього чоловіка – віддав життя за нас та нашу Україну. Дмитру було лише 19 років. Поховали його у Києві.

Зікунов Андрій

Андрій народився 26 липня 1983 року в селі Іллінівка Костянтинівського району, в родині, де цінилися працьовитість та простота. Ще з дитинства його серце прагнуло до пригод та відкриттів, і він пішов у невідоме майбутнє з великими мріями.
З переїздом до міста Костянтинівки, де батьки здобули свою першу квартиру, почалося нове життя Андрія. Там, у стінах загальноосвітньої школи № 1, він здобував знання та відкривав для себе нові горизонти. Вірний своїм захопленням, він продовжив своє навчання в училищі № 39, де віддавав свою душу автомобільній техніці та ремонту. Його талант та наполегливість швидко виявилися, і він знайшов своє покликання у сфері техніки та механіки.
Проте серце Андрія було не тільки в механіці, а й у спорті, який він полюбляв усією душею. Баскетбол та бокс – це були не лише спортивні змагання для нього, а й спосіб вираження себе та знайомства з новими друзями. Він був тим, хто завжди підтримував та оберігав, хто ніколи не залишав своїх близьких у скрутні моменти.
За своє життя Андрій став чудовим сім’янином, коханим чоловіком та найкращим батьком для своїх дітей. Його тепло та увага рятували від буденності та надавали сили важливим моментам у житті. Своє серце він віддавав усім, хто потребував підтримки, завжди готовий допомогти та порадити.
2 грудня 2022 року він прийняв важливе рішення і вирушив на війну. Пройшов підготовку у Десантно-штурмових військах ЗСУ, пізніше навчався на коригувальника залпового вогню. Воював на Бахмутському напрямку, захищав від окупантів Луганську область.
Він став невід’ємною частиною Збройних Сил України, захищаючи свою країну від окупантів на передовій.
14 квітня 2023 року стало трагічною датою для рідних та близьких. Андрій, борець за свободу та справедливість, віддав своє життя на полі бою, під час виконання бойового завдання в районі селища Білогорівка Луганської області, захищаючи від окупантів свою країну. Його мужність та самопожертва залишились в серцях тих, хто його знав та любив. Пам’ять про нього живе у кожному, хто цінує волю та гідність.
Похований на землі, яку він так добре знав і любив – у селі Іллінівка.