Дмитро народився 1 грудня 2001 року в місті Костянтинівка. Здобув середню освіту в міській загальноосвітній школі № 13. Був серйозним, дуже ерудованим учнем.
Мріяв про військову службу, тому дочекався повноліття та у 2020 році підписав контракт із підрозділом морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ.
Хлопець служив у 503-му окремому батальйоні морської піхоти. Виконував бойові завдання на території ООС. Постійно навчався, тренувався та вдосконалював військові навички.
З початком повномасштабної війни був у складі батальйону «Азов» та разом із побратимами мужньо відбивав атаки російських окупантів на східному напрямку фронту. У 2023 році Дмитро обійняв посаду командира 3 десантно-штурмового відділення – командира машини 2 десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 1 батальйону морської піхоти військової частини А 4765. Вів за собою підрозділ. Попри молодий вік був завжди мужнім воїном, чим заслужив авторитет серед побратимів.
Під час штурму поблизу селища Урожайне Донецької області воїн був поранений уламком у руку, проте залишився з групою на полі бою, щоб «дотиснути» посадку. Тоді Дмитро отримав уже друге поранення в районі грудини, куля зачепила аорту. Його встигли евакуювати, але врятувати життя не змогли.
26 липня 2023 року на операційному столі зупинилося серце 21-річного молодшого сержанта Дмитра Мінайлова з позивним Рейв.
За час служби боєць був нагороджений медаллю «За оборону України» та посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
За словами друга Родіона, Рейв був ерудитом, людиною культури, великим фанатом поезії та класичного мистецтва. Дуже позитивний і завжди чуйний, романтик із бездонним внутрішнім світом.
Поховали молодого Героя в селищі Довга Балка, що під Костянтинівкою.
У Дмитра залишилися батьки, рідні, друзі та побратими.
Народився В’ячеслав 15 березня 1972 року у селищі Олексієво-Дружківка тоді ще Костянтинівського району.
З 1978 по 1989 рр. навчався у Дружківській загальноосвітній школі № 12.
У 1989-1993 рр. продовжив навчання у військовому училищі у Ташкенті, останні півтора року – у Харківському училищі танкових військ. Після служив у місті Яворів Львівської області.
З 2004 року В’ячеслав мешкав і працював на підприємствах м. Костянтинівки. З 2019 року – на посаді начальника виробничо-технічного відділу Костянтинівського управління газової служби.
«В’ячеслав був дуже доброю людиною, яка була майже безвідмовною. За характером дуже спокійний, не запальний – флегматик. З ним було дуже легко розв’язувати будь-які питання, як по роботі, так і поза роботою. Дуже відповідальний, і не тільки в роботі, а й у побуті. Завжди про все турбувався та хвилювався», – розповідають про В’ячеслава колеги по роботі.
У вільний від роботи час чоловік захоплювався автомобілями. Дуже любив свою родину, мав двох дітей, був порядним сім’янином. Одним із головних його захоплень був онук, про якого він постійно турбувався. Весь вільний час присвячував йому. «Досі онук не знає, що його дідусь назавжди Герой і більше ніколи його не побачить. Сказати про це просто неможливо», – каже донька Катерина.
Захищати Україну від російських окупантів В’ячеслав пішов добровольцем, бо мав військове звання капітана і був офіцером запасу. Зі слів рідних позиція В’ячеслава була така – «Якщо не я, то хто?!».
З 10 січня 2022 року він розпочав службу у 104-му окремому батальйоні ТрО, командиром 2-ї стрілецької роти. Сумлінно зі своїми хлопцями ніс важкий тягар військової служби. Комбат – так його називали побратими.
Після повномасштабного вторгнення рф на територію України був призваний 2-м відділом Краматорського РТЦК. Став до лав військової частини А7270 104-го окремого батальйону ТрО, 109-ї окремої бригади ТрО, 2-ї стрілецької роти.
Загинув В’ячеслав 11 серпня 2022 у Бахмуті під час виконання військового завдання, коли на їхній підрозділ виїхали два ворожих танки. Побратими казали, що йому не вистачило 100 метрів до безпечного укриття.
У нього залишилися мати, дружина, донька та онук.
Поховали захисника у його рідній Олексієво-Дружківці.
«Він у мене розумним був. Він дуже добрий був, особливо до людей похилого віку дуже дбайливо ставився», – згадує мати В’ячеслава.
26 січня 2023 року Президент України підписав указ, яким посмертно вшанував героя орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Орден вручили матері Героя Ніні Афоніній.
Також посмертно присвоєно військове звання «майор».
Дружківська міська військова адміністрація розпорядженням від 25 вересня 2023 року в селищі Олексієво-Дружківці перейменувала вулицю Космонавта Гречки на вулицю імені В’ячеслава Афоніна.
Олександр Акіменко
Народився Олександр 5 липня 1975 року. Виріс у м. Костянтинівці. Навчався у загальноосвітній школі № 15. Продовжив навчання на фінансово-економічному факультеті Донецького державного університету. Після закінчення вишу працював на металургійному заводі начальником фінансового відділу, був відповідальним та комунікабельним.
Наприкінці 2002 року створив щасливу сім’ю, в якій народилося двоє синів.
26 лютого 2022 року, на другу добу вторгнення рф на територію України, Олександр не зміг залишатися осторонь та добровільно пішов до військкомату. Був призваний за мобілізацією 3-м відділом Краматорського РТЦК.
У званні солдата він став до лав Батальйону Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Служив стрільцем гранатометником гранатометного відділення взводу вогневої підтримки військової частини А7272. Щільним вогнем нищив ворога на Харківському, Лиманському та Сватівському напрямках.
Життя Олександра обірвалося під час виконання бойового завдання 1 листопада 2022 року від кулі ворожого снайпера у стрілецькому бою неподалік села Площанка Сватівського району Луганської області.
«У мене відібрали частину серця і ця рана тепер навіки. Такий чоловік і батько був посланий Богом, – каже дружина Валерія. – Ми й досі не можемо відійти від втрати. Попри біль, маємо жити далі гідно й нести пам’ять про нашого Героя».
Нагороджений медаллю «За військову службу Україні» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Йому навіки 47.
Похований на Сантуринівському кладовищі у Костянтинівці.
Андрій Андрійович Костін
Народився Андрій 12 серпня 1997 року. Навчався в загальноосвітній школі № 15. Продовжив навчання у Костянтинівському професійному ліцеї.
Служив за контрактом у в/ч 2970 54-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, яка дислокувалася в Бахмуті.
Загинув Андрій 18 серпня 2017 року від кульового поранення в селищі Відродження Бахмутського району.
Похований на Сантуринівському цвинтарі міста Костянтинівки. Йому навіки 19.
Олександр Олександрович Пономарьов
Народився Олександр 23 квітня 1974 року в місті Костянтинівці. Навчався в середній загальноосвітній школі № 16. Професійну освіту отримав у Горлівському автотранспортному технікумі.
В 1993-1994 роках проходив службу в Збройних Силах України. Військову службу в ЗСУ закінчив у званні гвардії сержанта.
Працював у Костянтинівському міському відділі внутрішніх справ, в охоронних структурах. Захоплювався спортивними іграми, екстремальним туризмом.
З березня 2015 року був мобілізований до лав ЗСУ, працював у військкоматі.
З травня 2016 року добровольцем пішов воювати на передову на Світлодарській дузі. Служив у 54-ій окремій механізованій бригаді командиром взводу.
У кінці серпня попав під обстріл, отримав осколкове поранення. Був направлений у Харківський шпиталь, де помер 26 вересня 2016 року.
Похований на Червонянському кладовищі міста Костянтинівки.
У Олександра залишилися дружина, дві дочки, рідний брат.
6 грудня 2016 року до Дня Збройних Сил України на будівлі ЗШ № 16, де навчався Олександр, була встановлена меморіальна дошка.
У квітні 2017 року нагороджений Орденом «За мужність» Ш ступеня (посмертно) згідно з Указом Президента України від 10.03.2017р. за № 58/2017.
Герою навіки 42.
Олексій Миколайович Смаршков
Народився Олексій 14 вересня 1975 у Ленінграді. Мати з 7-річним сином повернулася на батьківщину – у Костянтинівку. Після закінчення школи навчався у Костянтинівському сільськогосподарському технікумі.
Пройшов строкову службу у Національній гвардії України. Брав активну участь у змаганнях між воїнськими формуваннями та займав перші місця. Закінчив воїнську службу зі спеціальністю навідник кулемета БТР.
У Костянтинівці одружився, виховав дві доньки та створив щасливу сім’ю. Займався будівництвом. Багато років його улюбленим заняттям було бджільництво.
З початком повномасштабного вторгнення рф на територію України не зміг залишатися осторонь. 25 лютого 2022 року пішов добровольцем захищати державу. Був мобілізований і зарахований у територіальну оборону міста Слов’янськ. Через два місяці був переведений до рядів Збройних Сил України. Служив кулеметником і водієм кулеметного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки військової частини А 7272.
Загинув 23 вересня 2022 року під час виконання бойових завдань з деокупації міста Лиман під час ворожого мінометного, кулеметного і танкового обстрілів.
На в’їзді у визволене від ворогів місто бригада його побратимів встановила меморіал, де увічнені імена своїх героїв, серед яких є ім’я Олексія.
Похований на рідній землі у місті Костянтинівка.
Йому навіки 47.
Кирило Артемович Калмиков
Народився Кирило 17 січня 1999 року в місті Костянтинівка. З 2006 по 2024 р.р. навчався у загальноосвітній школі № 4. Продовжив навчання у Костянтинівському індустріальному технікумі за фахом механік.
З 2017 року навчався у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на факультеті «Ракетних військ і артилерії», отримав звання «лейтенант».
З початком повномасштабного вторгнення став до лав 115-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України на посаду заступника командира 1-го механізованого батальйону військової частини А 4053. Брав участь у боях на Донеччині.
Загинув 3 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання з виявлення та знищення сил противника неподалік села Опитне Покровського району Донецької області.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), медаллю «За військову службу Україні» (посмертно).
Похований на Сантуринівському кладовищі.
Денис Сергійович Кожевніков
Народився Денис у м. Костянтинівці 4 листопада 1984 року. Навчався у загальноосвітній школі № 16. Продовжив навчання у Костянтинівському індустріальному технікумі.
Захоплювався акваріумістикою, любив рибалити.
У 2008 році створив сім’ю. Невдовзі народилася донечка Дарʼя.
До повномасштабного вторгнення рф на територію України працював у Хало трасті демінером.
Був призваний по мобілізації 23 липня 2022 року 3-м відділом Краматорського РТЦК. Боронив Україну у лавах 503-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС України у званні матроса на посаді водій автомобільного взводу підвозу пального та мастильних матеріалів роти забезпечення пальним та мастильними матеріалами батальйону матеріального забезпечення військової частини А 2802.
Загинув 3 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання в районі міста Покровськ від ворожого обстрілу.
Похований 11 листопада 2022 року на Червонянському кладовищі.
Єва Владиславівна Лисенко
(15.04.2011-25.07.2023)
Єва Лисенко народилася 15 квітня 2011-го року в селі Плещіївка, Костянтинівського району Донецької області. Навчалася в 6-А класі, Костянтинівського ЗЗСО І-ІІІ ступенів № 5 Костянтинівської міської ради Донецької області.
Дівчинка була дуже тендітною, доброзичливою, завжди усміхненою. Мала багато друзів, легко контактувала з однокласниками та вчителями, любила різноманітні квіти. Єва була сповнена жагою пізнання всього нового та цікавого, але ворожий снаряд обірвав дитяче життя…
25 липня 2023 року дівчинка загинула внаслідок російського обстрілу.
Приходченко Олександр Сергійович.
Народився 06 грудня 2014 року в місті Костянтинівці.
У вересні 2021 року Олександр був зарахований до 1-А класу Костянтинівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 13. Сашко любив жартувати, грати у футбол, кататися на велосипеді.
Трагічно загинув від ракетного вибуху в місті Краматорську 08 квітня 2022 року під час евакуації.
У наших спогадах він назавжди залишиться веселим, креативним, життєрадісним хлопчиком.