Автор: Memorial

Кирило Вініченко народився і мешкав у місті Костянтинівка.
Пішов захищати Україну у 2019 році. Служив солдатом навідником танку у 59-й окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка.
26 лютого під Олешками у смт. Молодіжне Херсонської області під час відбиття нападу російських військ його танк був підбитий у ходову частину і бойова машина не могла надалі проводити бій. Кирило залишився прикривати відхід командира і механіка танка з поля бою, поки ворожий снаряд не підірвав його танк. Кирило загинув як Герой і йому навіки залишилося 22.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України Володимира Зеленського нагороджений орденом III ступеня «За мужність» (посмертно).

На дванадцятий день протистояння повномасштабному вторгненню обірвалось життя нашого земляка Максима Юрійовича Бубельцова.
Народився Максим 25 січня 1991 року у місті Костянтинівці Донецької області. Навчався у Костянтинівському ліцеї № 11. Здобув вищу освіту у Харківському національному університеті міського господарства ім. О.М. Бекетова за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія». Після вишу працював у СП «Свинець» інженером-конструктором.
Одружився. Народилося двоє синів.
З 2020 року перебував на військовій службі в ЗСУ за контрактом. Солдат, навідник 3 відділення 3 аеромобільно-десантного взводу 2 аеромобільно-десантної роти військової частини А 0641. Брав участь у боях за Харківщину.
7 березня 2022 року під час виконання бойового завдання Максим загинув у місті Барвінкове Ізюмського району Харківської області.
Похований 10 березня 2022 на Сантуринівському кладовищі міста Костянтинівки Донецької області. 31-річний солдат Максим Бубельцов навіки залишиться у нашій пам’яті та на Алеї Слави Героїв-Костянтинівців.
Мужність і відвага Героя відзначені орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Костянтинівець Вадим Володимирович Кокурін загинув на двадцять п’ятий день повномасштабного вторгнення.
Вадим народився 28 березня 1990 у Костянтинівці. Зростав у багатодітній родині, він був найстаршим і єдиним братом для чотирьох сестричок. Зі слів мами Тетяни, хлопчик був слухняним і завжди піклувався про меншеньких.
Вадим навчався у Костянтинівській школі №13 та Іллінівській сільській школі, згодом продовжив навчання у Костянтинівському індустріальному технікумі.
У 2011 році після строкової служби Вадим працював рятувальником ДСНС у Донецькій області. Одружився. У молодят народився син. З 2014 року займався більш цивільною роботою.
Вадим мав творчі здібності, згадують його близькі, жоден захід у місцевому будинку культури не обходився без його участі. Вадим став волонтером Червоного Хреста. Він мав добре серце та завжди прагнув бути корисним для інших.
У 2021 році Вадим добровільно пішов служити до 81-ої окремої аеромобільної десантної бригади 122-го батальйону. Контракт із ЗСУ до останнього тримав у секреті від рідних: щоразу, як виїжджав на бойове завдання на Луганщину, казав, що їде на навчання.
20 березня 2022 перестав виходити на зв’язок. Вадим загинув від поранень під час ракетного удару, захищаючи з побратимами Рубіжне Луганської області. До свого 32-го дня народження він не дожив 8 днів.
Указом Президента України солдат Вадим Кокурін нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, посмертно.

Максим Олександрович Мосечкін сержант, командир мінометного розрахунку мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону.
Народився у місті Костянтинівка Донецької області. Навчався у Костянтинівській загальноосвітній школі № 3. Продовжив навчання у Костянтинівському індустріальному технікумі за спеціальністю «Механік». Максим був активним, чуйним та ввічливим хлопцем.
У 2003 році пройшов строкову службу, здобувши звання сержанта. Був нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу». Йому була присвоєна кваліфікація «Командир відділення».
Максим був активним громадським діячем, членом Костянтинівської організації ВО «Свобода».
У березні 2022 року призваний на військову службу третім відділом Краматорського РТЦК та СП Донецької області. У складі 54-ї бригади боронив рідну Донеччину від рашистів.
Загинув у бою як герой, відбиваючи ворожу атаку під Мар’їнкою, 30 березня 2022 року на 35 день повномасштабного вторгнення.
Похований у місті Костянтинівка.

Дмитро Юрійович Бібіков – офіцер, старший лейтенант, командир 1 реактивного артилерійського взводу 7 реактивної артилерійської батареї 3 реактивного артилерійського дивізіону. Життя героя обірвалося на 399 день повномасштабного вторгнення.
Народився Дмитро у Костянтинівці 23 серпня 1978 року. З дитинства ріс допитливим й артистичним хлопчиком, багато читав, легко запам’ятовував вірші. Навчався в загальноосвітній школі № 1. Дуже любив музику і закінчив музичну школу по класу гітари. З 13 років займався класичною боротьбою, їздив на змагання, займав призові міста.
Після школи хотів продовжити навчання у Краматорській академії, але зустріч із військовим офіцером в одну мить змінила його мрію. Дмитро вирішив стати військовим, захисником своєї Батьківщини. Вступив до Харківського університету повітряних сил за спеціальністю інженер авіації й космонавтики, офіцер військового управління тактичного рівня. Після успішного закінчення університету був направлений до Запоріжжя.
Але життя розпорядилося так, що на деякий час військову професію довелося змінити на цивільну і отримати другу вищу освіту. Невдовзі з’явилася сім’я. Переїхали до Костянтинівки, де і народилася донечка. Дмитро зайнявся серйозним спортом – пауерліфтингом. Любив природу, риболовлю, подорожі. Був гарним сім’янином і відмінним батьком, для друзів – душею компанії. Таким Дмитра пам’ятають його рідні, друзі і знайомі.
Коли почалася широкомасштабна війна, його слова були такими: «На мою Україну напали, моє місце зараз там!» і 27 березня 2022 року Дмитро став до лав ЗСУ. Бив ворога у складі 27 бригади ракетної артилерії ім. Отамана Калнишевського. Разом із побратимами з честю виконував усі поставлені задачі. За бездоганне виконання військового та службового обов’язку, особисту хоробрість, самовідданість й мужність був нагороджений відзнакою «Срібний хрест», медаллю «Честь, Совість, Доблесть, Відвага», орденами «Богдана Хмельницького II й III ступеню».
Дмитро Бібіков загинув 29 березня 2023 року в селі Миролюбівка, що на кордоні з Херсонською областю, під час виконання завдання з проведення заходів із розвідки районів вогневих позицій та організації взаємодії із сусідніми підрозділами.

Лось Євген
Народився Євген 2 серпня 1988 в місті Костянтинівка. Навчався в ЗЗСО І-ІІІ ступенів №13, потім закінчив Дружківський будівельний коледж.
Після початку повномасштабного вторгнення Євген доєднався до хлопців, які на той час створювали добровольче формування в Костянтинівці, отримав позивний «Пророк». З перших днів працював на будівництві оборонних споруд. Брав участь у тренуваннях із бойової підготовки.
Чергував на блок-постах із працівниками поліції. Допомагав із розвантаженням гуманітарної допомоги. Після перших ракетних ударів по місту охороняв із нашими хлопцями адміністративні будівлі.
У липні 2022 року Євген Лось отримав відзнаку військової адміністрації Костянтинівської громади за допомогу місту.
У 2022 році Євген вивіз сестру з маленькими племінниками до Черкас. Там пішов до військкомату. І вже у вересні проходив курс молодого бійця, потім тренування в Житомирі. Там приєднався до лав 81 ОАеМБр.
Під час боїв за Білогорівку Луганської області отримав поранення та контузію, але залишався в частині на Донеччині.
15 квітня 2023 Євген приїхав до мами в гості. Та додому так і не дійшов.
Потрапив під артилерійський обстріл центрального району міста. Лікарі боролися за його життя, але вночі 17 квітня 2023 серце Євгена зупинилося.
Ім’я Євгена Андрійовича Лося назавжди вписане в історію Костянтинівської громади і боротьби України за незалежність. Пам’ять про нього буде жити в серцях люблячих його рідних, друзів та побратимів.
Вічна і світла пам’ять Герою!

Олександр родом із Полтавської області, народився 27 грудня 1996 року. Пізніше з батьком переїхали на Донеччину, у село Маркове, навчався в Марківській школі, потім вступив до технікуму в місті Костянтинівці та проживав у місті.

У Костянтинівці зустрів кохану. Одружилися. Народили діточок.
До лав ЗСУ Олександр вступив у жовтні 2020 року. З початком повномасштабного вторгнення вивіз сім’ю до села Каніж Кіровоградської області. А сам став на захист рідної Донецької області та України.

Олександр був бійцем 93 бригади «Холодний Яр». Молодший сержант, командир екіпажу САУ, який вмів повести за собою бійців, був не тільки командиром, а й справжнім другом.
Олександр загинув під час виконання бойового завдання 23 березня 2023 року, недалеко від рідної домівки, поблизу села Віролюбівка.
Похований в селі Каніж. Герою назавжди 26.
До останнього вірний військовій присязі та своїй Батьківщині, Олександр назавжди залишиться Героєм для всіх!

Героям слава! Слава Україні!

Народився Олександр 5 липня 1988 року в місті Костянтинівка. Навчався у школі № 17. У 2007 році закінчив Костянтинівський сільськогосподарський технікум. Мешкав у Костянтинівці, працював на залізниці станції Горлівка.  

Пізніше довгий час працював і мешкав у Краматорську. З серпня 2022 року разом із дружиною Олександрою проживав на Тернопільщині.

Чоловік вступив до лав територіальної оборони, пройшов навчання і був направлений на передову на Бахмутський напрямок. 

Костянтинівець Олександр Олександрович Тонкошкур загинув на триста шістдесят дев’ятий день повномасштабного вторгнення рф в Україну 1 березня 2023 року поблизу села Роздолівка Бахмутського району під час виконання бойового завдання.

Народився Олександр 15 квітня 1964 року в місті Костянтинівці.
У мирному житті був класним майстром з різки скла. Він любив життя, любив свою родину, і, як кожному чоловіку, йому подобалося робити приємні речі рідним і друзям.
Колишній учасник війни в Афганістані, мав нагороди. Коли російська орда повномасштабно вдерлася в Україну, Олександр не вагався, і в березні 2022 року добровільно, через третій відділ Краматорського РТЦК та СП у м.Костянтинівці, став до лав Збройних Сил України. Служив розвідником-гранатометником.

Загинув Олександр на триста вісімдесятий день повномасштабної війни 12 березня 2023 року на Бахмутському напрямку біля села Богданівка під час виконання бойового завдання.
Йому було 59 років.

Похований на Новодмитрівському кладовищі.