Автор: Memorial
Станіслав РАДИШ народився 19 серпня 1999 року у м.Костянтинівці.
Інт Олексій
Олексій народився 11 квітня 1993 року. Навчався у школі № 7. Мріяв про кар’єру військового, тож до армії пішов із натхненням.
Після строкової служби працював у поліції на посаді сержанта патрульно-постової служби. Під час роботи в поліції брав участь в АТО, за що нагороджений відзнакою Президента України від 17 лютого 2016 року.
У серпні 2020 року Олексій створив сім’ю, про яку завжди мріяв. Будував плани на майбутнє, завжди хотів мати дітей. Був дуже щасливим!
У квітні 2021 року звільнився за власним бажанням. У вересні 2021 року Олексій підписав контракт з прикордонною службою України. Проходив військову службу в 11-му Краматорському прикордонному загоні.
У перший день повномасштабного вторгнення Олексій перебував на службі, у відрядженні. Дуже хвилювався, аби родина виїхала у більш безпечне місце.
16 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання Олексій перебував на позиції в селі Нове Лиманського району. Того ж дня позиція потрапила під ворожий обстріл, під час якого було пряме влучання у місце, де знаходилися українські воїни. З того часу Олексій та його побратими вважалися зниклими безвісти.
Територія, де загинули хлопці, залишалася окупованою до жовтня 2022 року. Позиції дослідили під час пошукових робіт і тіла ексгумували з братської могили, куди окупанти скинули їх.
З жовтня 2022 року родина не могла повернути тіло захисника України додому для гідного поховання. Поховали Олексія 14 жовтня 2023 року у Костянтинівці. До того часу тривали слідчі дії.
Савчук Михайло
Савчук Михайло Михайлович – командир другої бойової розвідгрупи полкової розвідки ОЗСП «Азов», майор Національної гвардії України.
Народився Михайло 13 вересня 1989 в місті Костянтинівка. В сім’ї був молодшим, мав старшу сестру Олену. Михайло дуже любив життя і свою роди́ну, намагався жити по-справжньому, хотів всюди встигнути. Добре вчився, навчання давалося йому легко. Любив грати у футбол і захоплювався шахами.
Після школи вступив до Краматорської економічної академії. Потім рік служби в ЗСУ, далі Донецький національний університет імені Василя Стуса, де отримав вищу юридичну освіту. Пройшов відбірний конкурс до спецназу.
З початком війни у 2014 році став добровольцем до батальйону «Золоті ворота». З жовтня 2015 – у ОЗСП «Азов» Національної гвардії України, бо вважав його найкращім.
У 2017 році одружився. Згодом народилася донечка Ярослава, яку він любив понад усе і присвячував їй весь вільний час.
Побратими про Михайла: «За характером досить жорсткий, але справедливий. Завжди відстоював власну думку. Природжений лідер, користувався авторитетом серед хлопців, його любили і поважали. Михайло був справжнім другом і командиром. Піклувався про кожного свого бійця».
Нагороджений іменною зброєю. Восени 2021 року отримав позачергове звання майора і цим дуже пишався, бо дідусь і батько теж були майорами.
Життя Михайла Савчука обірвалося на тринадцятий день повномасштабного російського вторгнення в Україну. Він віддав його за вільну Україну, за рідну роди́ну. Загинув 8 березня 2022 року в місті Маріуполь під час виконання бойового завдання. Разом із побратимами потрапив у засідку, в ближньому бою загинуло одразу троє хлопців, зокрема і Михайло.
Мужність і відвага Героя відзначені орденами «За мужність» III ступеня (2020), «Богдана Хмельницького» III ступеня (2022, посмертно), відзнакою «Козацький хрест».
Красніков Дмитро
Дмитро КРАСНІКОВ
Служіння Україні – це був його свідомий вибір.
Красніков Дмитро Русланович народився 28 червня 2003 року у місті Костянтинівка.
З батьком і старшим братом мешкав у селі Молочарка. Рано став самостійним.
Навчався в Новодмитрівському ліцеї. У шкільні роки найбільше любив спорт, без його участі не проходили жодні спортивні та військово-патріотичні змагання. Завжди здобував грамоти для школи. Захоплювався футболом. У школі згадують, що Дмитро мав почуття чесності, гостро відчував несправедливість та захищав слабших, ніколи не був байдужим до чужого горя.
У 2019 році, після закінчення 9 класу, продовжив навчання у Костянтинівському вищому професійному училищі за фахом автослюсар і водій категорії С.
Через пів року після 18-річчя вступив до лав ЗСУ за контрактом у 92-гу окрему штурмову бригаду.
Повномасштабну війну зустрів на Київщині, під час проходження курсу молодого бійця, й одразу приступив до виконання військових обов’язків із захисту держави.
Після визволення Київщини від окупантів Дмитра відправили на Харківщину, де він упродовж тривалого часу відбивав атаки ворога, і згодом брав участь у визволенні Куп’янська та Ізюма.
Мав поранення, та досить швидко повернувся до строю, адже прагнув скоріше помститися за всіх своїх друзів та побратимів. Він був завжди дуже наполегливим, сміливим й відчайдушним, ніколи не боявся йти на штурм і підіймав дух своїх побратимів.
На початку 2023 року Дмитра відправили на Бахмутський напрямок. Саме там, 5 квітня, під час виконання бойового завдання обірвалося його життя.
Він завжди жартував, будував плани на майбутнє, мріяв створити сім’ю, був душею компанії та люблячим братом, котрий завжди приходив на допомогу.
Ціною свого життя Дмитро здійснив подвиг справжнього чоловіка – віддав життя за нас та нашу Україну. Дмитру було лише 19 років. Поховали його у Києві.
Зікунов Андрій
Андрій народився 26 липня 1983 року в селі Іллінівка Костянтинівського району, в родині, де цінилися працьовитість та простота. Ще з дитинства його серце прагнуло до пригод та відкриттів, і він пішов у невідоме майбутнє з великими мріями.
З переїздом до міста Костянтинівки, де батьки здобули свою першу квартиру, почалося нове життя Андрія. Там, у стінах загальноосвітньої школи № 1, він здобував знання та відкривав для себе нові горизонти. Вірний своїм захопленням, він продовжив своє навчання в училищі № 39, де віддавав свою душу автомобільній техніці та ремонту. Його талант та наполегливість швидко виявилися, і він знайшов своє покликання у сфері техніки та механіки.
Проте серце Андрія було не тільки в механіці, а й у спорті, який він полюбляв усією душею. Баскетбол та бокс – це були не лише спортивні змагання для нього, а й спосіб вираження себе та знайомства з новими друзями. Він був тим, хто завжди підтримував та оберігав, хто ніколи не залишав своїх близьких у скрутні моменти.
За своє життя Андрій став чудовим сім’янином, коханим чоловіком та найкращим батьком для своїх дітей. Його тепло та увага рятували від буденності та надавали сили важливим моментам у житті. Своє серце він віддавав усім, хто потребував підтримки, завжди готовий допомогти та порадити.
2 грудня 2022 року він прийняв важливе рішення і вирушив на війну. Пройшов підготовку у Десантно-штурмових військах ЗСУ, пізніше навчався на коригувальника залпового вогню. Воював на Бахмутському напрямку, захищав від окупантів Луганську область.
Він став невід’ємною частиною Збройних Сил України, захищаючи свою країну від окупантів на передовій.
14 квітня 2023 року стало трагічною датою для рідних та близьких. Андрій, борець за свободу та справедливість, віддав своє життя на полі бою, під час виконання бойового завдання в районі селища Білогорівка Луганської області, захищаючи від окупантів свою країну. Його мужність та самопожертва залишились в серцях тих, хто його знав та любив. Пам’ять про нього живе у кожному, хто цінує волю та гідність.
Похований на землі, яку він так добре знав і любив – у селі Іллінівка.
Костянтинівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ст. №3
Костянтинівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ст. № 3 Костянтинівської міської ради Донецької області збудовано в 1975 році.
Дата пошкодження: 13 липня 2022 року внаслідок влучання ворожого ракетного удару на подвір’я закладу освіти.
27.04.2023 та 15.05.2023 заклад освіти знову зазнав ушкоджень унаслідок ракетних обстрілів дитячих садків № 13, № 31, які розташовані поруч.
Власов Ігор
Сімсот дев’ятнадцятий день повномасштабної війни забрав життя нашого земляка Ігоря ВЛАСОВА.
Народився Ігор у місті Костянтинівка Донецької області. Навчався в загальноосвітній школі № 3, закінчив Костянтинівський коледж ЛНАУ, а згодом отримав вищу освіту в ННППІ УІПА (м. Бахмут) за спеціальністю професійна освіта та охорона праці.
3 2018 року Ігор працював у Державному архіві Донецької області. Оцифровував та оприлюднював документи архівних фондів, тим самим створюючи можливість для всіх зацікавлених людей вільно користуватися документами в мережі Інтернет. Займався збором інформації про російсько-українську війну з 2014 року.
Ігор був чудовою людиною – веселий, добрий, щирий, чуйний. Мав багато друзів та знайомих, завжди був у центрі уваги. Проводив багато часу за комп’ютером, захоплювався комп’ютерними іграми, цікавився інформаційними технологіями. Дуже любив свою родину, та особливо свого маленького племінника Артема, якому згодом став хрещеним батьком. Ігор завжди користувався дівочою увагою, але його серце завжди належало тільки одній – його коханій дружині Яні.
У березні 2023 року був мобілізований до лав ЗСУ. Після навчання перебував на посаді інструктора навчального ремонтного взводу навчальної роти підготовки фахівців технічного забезпечення військової частини А2600. Отримав звання молодшого сержанту. Швидко навчався та опановував нові навички, користувався авторитетом серед побратимів.
Відданий військовій присязі на вірність Українському народові, мужньо виконував військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність, героїчно загинув.
Трагедія сталася 12 лютого 2024 року біля н.п. Іванівське Донецької області. Під час важких боїв на Бахмутському напрямку Ігор із групою виконував бойове завдання. Хлопці мужньо тримали оборону, але ворог нещадно та підступно розбивав їхні позиції. Ігор отримав контузію. Евакуація була дуже складною, ворог постійно застосовував артилерію та fpv-дрони. Переживши страшний артилерійській обстріл, Ігор намагався евакуювати тіло вбитого побратима, інструктора іншої роти, в цей момент його настиг ворожий fpv-дрон. Він загинув як Герой.
Поховали Ігоря на Алеї Героїв Краснопільського військового кладовища міста Дніпра. Йому навіки 31. У Ігоря залишилися мати, дружина, сестра, племінник та улюблена біло-руда пухнаста кішка, яка годинами лежить біля портрету загиблого Героя.
Неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини, та нехай добрі, світлі спогади стануть сильнішими за смерть і назавжди залишаться в пам’яті рідних, колег, друзів, побратимів, усіх, хто знав Ігоря, любив і шанував.
Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях!
Костянтинівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ст. №16
Костянтинівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ст. № 16 Костянтинівської міської ради Донецької області збудовано в 1959 році.
ЗЗСО № 16 двічі зазнав обстрілів з боку окупанта.
09 липня 2022 року внаслідок ракетного удару було частково пошкоджено будівлю (блок) закладу освіти.
17 липня 2023 року внаслідок двох ракетних ударів було зруйновано будівлю закладу освіти.
Загальноосвітній навчальний заклад непридатний для подальшого використання.
Костянтинівська загальноосвітня школа I-III ст. № 15
Костянтинівська загальноосвітня школа I-III ст. № 15 Костянтинівської міської ради Донецької області. Заклад освіти збудовано в 1960 році.
В результаті прямого влучання російської ракети в будівлю закладу освіти 07 травня 2022 року було пошкоджено будівлю навчального закладу, а 17 травня 2022 року після чергового удару заклад освіти було зруйновано ворожими ракетами.
Костянтинівський заклад загальної середньої освіти I-III ст. №13
Костянтинівський заклад загальної середньої освіти I-III ст. № 13 Костянтинівської міської ради Донецької області було збудовано у 1973 році.
Російський окупант двічі намагався знищити будівлю навчального закладу, завдаючи ракетних ударів.
Дата першого пошкодження: 06 серпня 2022 року ( в результаті влучання ракети в приміщення закладу освіти).
Дата руйнування: 20 жовтня 2023 року ( в результаті прямого влучання двох ракет у приміщення закладу освіти).
