Автор: Memorial

КОБЗЕВ Юрій Олегович
Народився Юрій 19 вересня 1996 року в місті Костянтинівка Донецької області.
Його дитинство пройшло в теплій атмосфері рідного дому та школи. Він навчався в загальноосвітній школі №16. Був старанним та доброзичливим хлопчиком.
Юрій продовжив освіту в Костянтинівському індустріальному технікумі, отримавши спеціальність механіка. Його професійний шлях був пов’язаний із роботою на підприємствах, займався ремонтом та відбудовою мостів по всій Україні. Юрій не просто працював, а вкладав душу у відновлення інфраструктури, будуючи майбутнє для своєї країни.
19 вересня 2023 року Юрій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Він став солдатом 1 реактивного артилерійського взводу реактивної артилерійської батареї військової частини А4053, що входила до 115-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ.
6 червня 2024 року, під час виконання бойового завдання з виявлення та знищення сил російських окупантів на Лиманському напрямку неподалік села Діброва Краматорського району Донецької області, Юрій віддав своє життя за свободу та незалежність України. Йому навіки 27.
Ім’я Юрія Кобзева назавжди вписано в історію Костянтинівської громади як символ мужності, патріотизму та незламності духу. Його відвага та самопожертва стали прикладом для всіх нас.
Юрій залишив гарні та добрі спогади у серцях рідних та близьких. Батько, старша і молодша сестри завжди пам’ятають його як доброго, люблячого і відданого сина та брата.
Світла пам’ять Герою! Його подвиг житиме у наших серцях. Героям Слава!

ВЕРДІЄВ Андрій Геннадійович

Андрій народився 31 липня 1978 року в місті Добропілля. Після переїзду до міста Костянтинівки пішов до 6 класу міської школи № 9. Зростав дуже шустрим, веселим, добрим, трохи неслухняним хлопчиком, як і всі дітлахи в його віці. Дуже любив робити всім різні подарунки. Андрію подобалося займатися випалюванням по дереву, колекціонувати марки. Він захоплювався грою в шахи. Дуже любив своїх сестричок, захищав і нікому не дозволяв їх ображати.
Після закінчення школи вступив до СПТУ № 113, де отримав освіту електрогазозварника.
Строкову службу проходив у танкових військах.
У мирному житті Андрій був скромною, але виключно відданою людиною, яка завжди була готова допомогти. Він мав щирих друзів, які цінували його доброту та відданість. Андрій часто відвідував міський музей, де безкорисливо допомагав у монтажі виставок і брав активну участь у національно-патріотичних заходах. Також він долучився до організації заходу «Пісні, народжені війною», під час якого до музею завітав лідер гурту «Тінь Сонця».
Після повномасштабного вторгнення російського агресора, Андрій був призваний на військову службу 8 квітня 2022 року. Став на посаду солдата до 2-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 6-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону військової частини А-4723 Сухопутних військ Збройних Сил України, виконуючи завдання з оборони та захисту України від російських загарбників.
Вірний військовій присязі, захищаючи рідну Україну, солдат Андрій Геннадійович Вердієв, позивний «Ведмідь», загинув 5 серпня 2024 року під час заходу на позицію внаслідок мінометного обстрілу зі сторони противника поблизу села Андріївка Сватівського району Луганської області. Йому навіки 46.
Нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий хрест».
Андрій залишив по собі яскравий слід у серцях усіх, хто його знав. Він був не лише воїном на фронті, а й патріотом у повсякденному житті.
Похований захисник у місті Костянтинівці на Новоселівському цвинтарі.

ХАТМУЛЛІН Едуард Васильович
Народився Едуард 2 серпня 1970 року у місті Костянтинівка Донецької області.
Навчався у Костянтинівському закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 3. Після закінчення школи вступив до Костянтинівського індустріального технікуму та отримав спеціальність електрика.
Едуард зростав патріотом змалку. Рвався захищати Україну зовсім юним. Тому, потрапивши в радянську армію після призову, за власним бажанням перевівся в частину, яка виконувала бойові завдання під час збройного конфлікту, що тривав на території Афганістану. Там він отримав тяжке поранення хребта та повернувся після лікування у рідне місто. Ніколи нікого не підвів, повсякчас був ініціатором і душею кожного хорошого товариства. Йому можна було доручити найвідповідальнішу справу. Він був доброю людиною до всіх рідних та друзів, мав активну життєву позицію.
Едуард був щирою, відвертою і надійною людиною. У 2014 році він був першим засновником ГО «Схід та Захід Єдині» та координував її роботу на сході Донецької області, тобто на лінії розмежування. Розпочинав свій шлях Захисника України волонтером, добровільно допомагав українським військовим у м. Костянтинівці. На власному підприємстві Едуард створив склад із волонтерською допомогою, яку звідти вже розвозив військовим у підрозділи. Схвильовано згадували друзі про те, що він був одним із перших волонтерів, які допомагали захисникам у зоні бойових дій АТО, вимушеним переселенцям, дітям жаркого й тривожного літа 2014 року і далі. Одним із перших у своїй домівці розміщував, надавав допомогу українським військовим, які виходили з пекла Іловайського котла. Свою домівку в Костянтинівці на Донеччині перетворив у «відкритий двір», штаб для військових та волонтерів, свій бізнес повністю спрямував на допомогу захисникам. Він не полишив Донеччини, а міцно стояв на своїй рідній землі і всіма силами намагався прогнати окупантів за межі своєї країни.
Кожне своє слово підтверджував гідними справами, завжди казав, що чужих проблем не буває. У справах Едуард неодноразово бував у містах Шумськ та Вишнівець Тернопільської області, де разом із однодумцями і колегами-волонтерами громадської організації реалізував багато проектів соціального і військового напрямку. Протягом цього періоду захисників у військових підрозділах було забезпечено тоннами гуманітарного вантажу: базовими необхідними наборами та важливими технічними засобами, ліками, продуктами харчування, одягом, предметами побуту, засобами гігієни.
Від початку повномасштабного вторгнення російської федерації в лютому 2022 року на територію України, Едуард взяв до рук зброю і разом із побратимами став на захист рідної землі. Спочатку долучився до Правого Сектору – добровольчого підрозділу «Santa», виконував завдання на Донецькому напрямку, захищаючи рідний край від рашистської навали. Був справжнім патріотом, був одним із найкращих! Він був тим, на кого завжди можна було покластися, тим, хто міг допомогти словом та вчинком, був надійним другом, завжди готовим підставити плече, підтримати в скрутну хвилину.
Його лідерські якості, мужність, витривалість та стійкість дозволили потрапити до одного зі з’єднань ЗСУ. Згодом разом із побратимами нищив ворога та відвойовував наші землі в лавах Збройних Сил України на посаді головного сержанта роти аеророзвідки 57-ї окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка Сухопутних військ ЗСУ. Боронив нашу землю від російських загарбників на Куп’янському напрямку. Був інструктором в/ч А7093. Ніколи не жалівся, був дуже вмотивований: «не важливо наскільки сильний ворог, треба з вірою в Перемогу битися до кінця».
Едуард був активним ідейним бійцем та захисником всього українського, справжнім українським патріотом. Він був прикладом сили духу та людяності і гідно та з честю завершив свій земний шлях!
Загинув 30 квітня 2024 року як герой під час спроби винести з поля бою поранених побратимів поблизу населеного пункту Синьківка Куп’янського району на Харківщині.
Йому навіки 53.
Жоден його крок не був марним, жодна його справа не буде забутою, бо він залишив по собі пам’ять людини-честі, людини-слова, людини-відваги, людини-патріота. Справжнього, відвертого, чесного і рішучого.
Мріяв звільнити рідну землю та відбудовувати рідні міста. Та не судилося…
У загиблого захисника залишився 16-річний син, дружина, сестра та мама.
6 травня 2024 року з Едуардом попрощалися на Майдані Незалежності в Києві. Похований 7 травня 2024 року в місті Шумськ Кременецького району Тернопільської області.

Радислав Валерійович ФІЛІН: шлях Героя, що віддав життя за Україну

Радислав народився 6 червня 1995 року в місті Костянтинівка Донецької області. Родина мешкала в селі Бересток. Хлопець закінчив Іллічівську школу, а згодом – Міжнародний науково-технічний університет ім. Ю.Бугая за спеціальністю фізична реабілітація. Юнаком він став на захист України ще під час Революції Гідності, коли на Майдані виборювали права і свободи українців.

У 2013 році він розпочав службу в Національній Гвардії України, і незабаром у складі спецпідрозділу «Барс» вирушив на схід. У 2014 році Радислав брав участь у звільненні Маріуполя та Слов’янська, потім продовжив службу на передовій Донеччини та Луганщини. З відвагою та завзяттям захищав країну, а в 2016 році – вже в складі 93-ї окремої механізованої бригади, знову вирушив на Луганський напрямок.

Демобілізувавшись на деякий час, Радислав почав працювати у військкоматі в місті Костянтинівці, де зустрів свою майбутню дружину Анастасію. Їх об’єднала спільна мета – служіння Україні, адже з 2015 року Анастасія також була військовослужбовцем. Вони покохали один одного і невдовзі побралися, та з радістю чекали на світ сина Тимофія, якому зараз сім років.

Радислав постійно вдосконалював свою військову майстерність. У 2017 році він служив у Десантно-штурмових військах Збройних Сил України, пройшов спеціальну підготовку з парамедицини та психологічної допомоги, а також став інструктором з бойової підготовки. Своїм знанням і досвідом він щедро ділився з новими солдатами, навчав їх витривалості та витримки. Радислав мав численні нагороди, однак найбільше пишався своїм військовим квитком і записами, що свідчили про роки служби.

З початком повномасштабного вторгнення росії він знову вирушив на фронт, цього разу у складі стрілецького батальйону. Навесні 2024 року Радислав долучився до лав 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи для захисту східних рубежів України.

Мужньо обороняючи Луганщину, 5 липня 2024 року під час боїв у Білогорівці Радислав Філін загинув від осколкових поранень. Його прах поховали далеко від рідного дому, у Стрийській громаді, де зараз проживають його дружина й син.

Радислав Філін назавжди залишився в серцях своєї родини, друзів і побратимів як мужній захисник, вірний син свого народу. 

Світла пам’ять Герою, який понад усе любив Україну!

ЛОГВІНЕНКО Сергій Олександрович

Народився 21 жовтня 1987 року в місті Костянтинівці Донецької області.
З 1993 по 2002 рр. навчався в Костянтинівський загальноосвітній школі № 15.
З 2003 по 2006 рр. здобув професію автослюсаря в Костянтинівському професійно-технічному ліцеї № 113.
Строкову службу проходив у Міністерстві внутрішніх справ України в місті Дніпро.
З 2007 по 2009 рр. працював в охороні на Костянтинівському заводі «Екосплав».
З 2010 по 2013 рр. працював у ТОВ «Скорпіон», де отримав почесну грамоту за бездоганну службу.
У 2015 році був мобілізований до лав Збройних Сил України.
1 грудня 2017 року нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.
16 вересня 2022 року відзначений нагородним знаком «За зразкову службу».
Сергій Логвіненко боєць 81 бригади 90 батальйону Десантно-штурмових військ Збройних Сил України загинув 28 травня 2024 року при виконанні бойового завдання поблизу Білогорівки. Йому було 36 років.
Сергій навіки залишив глибокий слід у пам’яті близьких, товаришів і бойових побратимів, проявивши себе як самовідданий воїн, що жертвував життям за волю та суверенітет України.

ГУЩІН Олександр Андрійович (01.05.1984 – 02.08.2023)

Народився Олександр у місті Костянтинівці Донецької області. Навчався у загальноосвітній школі № 6, закінчив професійно-технічне училище № 39 за фахом автомеханік. Працював за спеціальністю, та продовжував пошуки себе та свого місця у цьому житті. Охоронець, водій, зварювальник, автослюсар… Але любов до дерева перемогла. Він почав виготовляти меблі. Дитяче ліжечко для свого первістка до сьогодні зберігає тепло його долонь. Це витвір мистецтва, неперевершене творіння, яке зачаровує красою та досконалістю.
Олександр був чудовою людиною: спокійний, добрий, чуйний, щирий, врівноважений, справедливий. Любив куховарити, збирав цікаві рецепти української кухні. Він був веселий, добре грав на гітарі, складав вірші, писав пісні та сам їх виконував. У нього завжди було багато друзів. Люди тягнулися до нього, як втомлені, змучені спрагою мандрівники, тягнуться до джерела цілющої води.
Дуже любив і поважав свою родину: батьків, сестру, племінників, але серце і душа Олександра завжди належали тільки одній дівчині – його коханій дружині Ганні – красивій, розумній, талановитій, неповторній квіточці, яку він пестив, оберігав, охороняв, обожнював, з якою прожив понад 20 років разом.
Олександр вважав, що на дорозі життя здебільшого зустрічається щастя, любов, вірні друзі та просто гарні люди. Він у це вірив! Мабуть тому був сонячним, лагідним, усміхненим. Ніколи не залишався осторонь чужої біди. Тому на початку 2017 звернувся до військкомату, щоб піти боронити незалежність та суверенітет своєї Батьківщини. «Хто, якщо не я? Хто окрім мене!» – життєва засада, яку Олександр не зраджував до останньої хвилини свого короткого життя.
Розпочав службу у лавах Збройних Сил України механіком-водієм танку. Дуже швидко завоював авторитет серед побратимів та повагу командирів. Мав нагороди, почесні грамоти. У 2000 році перевівся механіком-водієм до військового мобільного шпиталя. Служив у Часовому Яру, де і зустрів початок повномасштабного вторгнення.
Відданий військовій присязі на вірність українському народові до останнього подиху виконував свій військовий обов’язок, рятуючи поранених побратимів на полі бою, у разі потреби віддаючи їм свою кров, не звертаючи уваги на антисанітарні умови, на загрозу своєму життю. Сталося непоправне. Смерть відібрала життя хороброго і вправного воїна. 2 серпня 2023 року Олександра не стало.
Похований Герой далеко від рідної домівки у місті Києві. Йому назавжди 39. Але у Олександра залишилися його рідні, вірна та любляча дружина, дві ясноокі красуні-донечки. Він продовжує жити в тілах побратимів, в яких тече його кров, у віршах та піснях, які він залишив після себе, в деревах, які посадив невдовзі до війни.
Неможливо загоїти біль від втрати, та нехай світлі, добрі спогади стануть сильнішими за смерть і залишаться в пам’яті рідних, колег, побратимів; усіх, хто знав Олександра, шанував, поважав і любив його.
Герої не вмирають! Вони живуть, доки живе пам’ять у людському серці. Хай завжди над грозою панують веселки, а над смертю тріумфує життя!

ПОПІК Артем Леонідович

Захищаючи Україну від московських загарбників, поліг смертю Героя боєць Легіону Свободи Артем Попік.

Народився Артем 25 січня 1988 року у м. Костянтинівці. Навчався у загальноосвітній школі № 17. Після 9 класу вступив до Слов’янського залізничного училища. Працював на залізниці у м. Костянтинівці, в «Зеленбуді». Згодом закінчив Кінотехнікум у місті Шахтарськ, де отримав спеціальність оператора.

Артем був активним учасником Революції Гідності, взірцем патріотизму, і за свою тверду українську позицію у 2014 році місяць провів у полоні терористів.

У 2015 році Артем вступив до лав ЗСУ та почав боронити рідну Донеччину, отримав відзнаки за оборону Авдіївки.

У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, вивіз родину до Вінниці та одразу пішов добровольцем до 120 бригади ТРО. За два з половиною роки повномасштабного вторгнення воював у гарячих точках на Донеччині та Харківщині.

Мав звання старшого солдата, служив стрільцем-зенітником зенітного ракетного відділення зенітного ракетного-артилерійського взводу роти вогневої підтримки.

Свій останній бій Артем прийняв 14 травня 2024 року в селі Стариця Харківської області. Загинув під час виконання бойового завдання – отримав вибухове поранення під час захисту Батьківщини.

Тіло Артема та його побратимів змогли винести лише через 50 днів, а поховати Героя на Алеї Слави в Вінниці – лише через чотири місяці після отримання результатів експертизи ДНК.

У Героя залишилися дружина з донькою, мати та брат. Йому навіки 36.

Ім’я Артема Попіка назавжди вписане в історію Костянтинівської громади.
Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас!

Максим Ігорович УТКІН

Народився Максим 24 грудня 1986 року в м. Донецьк. Зростав у м.Костянтинівці. Навчався у загальноосвітній школі № 5. Ріс життєрадісною, допитливою дитиною. З шести років пішов до школи. Був добрим, товариським хлопчиком, мав багато друзів. Максиму подобався спорт, любив велосипед. Підлітком цікавився мототехнікою та автомобілями, любив швидкість.
У 2003 році, після закінчення школи, вступив до Донецького національного університету і у 2009 отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Менеджмент організацій» та здобув кваліфікацію спеціаліста менеджера-економіста.
Мешкав у м. Костянтинівці. У 2009 році створив свій власний бізнес. У рідному місті зустрів кохану, одружився. Невдовзі народилася донечка.
З 2019 по 2020 за контрактом став до лав 92-ї окремої механізованої бригади ім. кошового отамана Івана Сірка Збройних Сил України.
У жовтні 2022 Максим добровільно пішов до Обухівського РТЦК і був призваний на військову службу. Став до лав Окремої президентської бригади ім. гетьмана Богдана Хмельницького сухопутних військ Збройних Сил України. Служив у званні солдата, на посаді стрільця-санітара 1 механізованого відділення 1 механізованого взводу 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону. Мав позивний «Донбас» і мужньо захищав територіальну цілісність України, рідний Донбас і свою родину від російських окупантів. Виконуючі обов’язки з великою мірою відповідальності Максим рятував життя побратимів.
Нагороджений відзнакою Міністерства оборони України нагрудним знаком «Знак Пошани».
Загинув Максим 7 березня 2023 року під час виконання бойового завдання в місті Авдіївка.
У нього залишилися батьки, дружина і донечка. Похований на Київщині, де мешкає родина.
Ім’я Максима Уткіна навіки вписане в історію Костянтинівської громади та України, як Воїна-Героя.
Йому назавжди 36.