Автор: Memorial

Бабенко Богдан Миколайович

У четверту річницю загибелі ми низько схиляємо голови перед неоціненним подвигом Героя-костянтинівця Богдана Миколайовича Бабенка – мужнього Захисника, який віддав своє життя за свободу і незалежність України.
Ми вшановуємо його світлу пам’ять, громадянську відвагу, самовідданість і незламну силу духу, проявлені під час виконання бойових завдань із захисту державного суверенітету та територіальної цілісності нашої держави.
Богдан народився 20 липня 1990 року в місті Кременчук. Згодом разом із родиною переїхав до міста Бахмут Донецької області. Саме там пройшли його дитячі та юнацькі роки: він закінчив школу та здобув фах автомеханіка у Бахмутському професійному ліцеї.
З дитинства Богдан був відповідальним, працьовитим і щирим хлопцем. Він мав «золоті руки» – любив майструвати, створювати різноманітні речі власноруч, умів полагодити чи збудувати майже все. Його справедливо називали майстром на всі руки. Завжди готовий прийти на допомогу, він ніколи не залишався осторонь чужої потреби. Особливо любив проводити вільний час на свіжому повітрі, цінував прості радощі життя та живе спілкування з близькими та друзями.
У 2012 році Богдан переїхав до Костянтинівки, де працював у магазині «Сім’я». Проте найголовнішим у його житті завжди залишалася родина.
У 2009 році він зустрів своє кохання – Владиславу. Їхні стосунки були щирими й міцними, а у 2014 році Владислава стала його дружиною. У молодого подружжя народилися дві донечки – Єва та Мирослава. Богдан безмежно любив свою родину і часто з теплом говорив, що йому неймовірно пощастило в житті мати «трьох принцес». Він був коханим чоловіком і люблячим, турботливим батьком – Батьком з великої літери, для якого сім’я була найбільшою цінністю і джерелом натхнення.
29 червня 2021 року Богдан підписав контракт і став до лав Збройних Сил України. Він ніс службу у 53-й окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха, в/ч А0536. Це рішення було усвідомленим і відповідальним: він давно мав бажання стати на захист Батьківщини. Пройшовши військову підготовку, з грудня 2021 року Богдан боронив нашу державу на Волноваському напрямку. Служив солдатом, але за короткий час проявив себе як справжній боєць – мужній, дисциплінований і відданий військовій присязі.
23 лютого 2022 року був сонячний день. Богдан зателефонував і повідомив, що заступає на чергування о 12:00, сказав, що у них уже «пекло». О 13:00 надійшов страшний дзвінок – звістка про біду, яка назавжди розділила життя рідних на «до» і «після».
Йому назавжди 31 рік.
У Богдана залишилися дружина, донечки та сестра, для яких він був опорою, захистом і безмежною любов’ю.
Захисника поховано 8 березня 2022 року у місті Костянтинівці.
Ім’я Богдана Бабенка назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність, у літопис Костянтинівської громади та в серця всіх, хто його любив і знав.
Пам’ятаємо. Шануємо. Не забудемо Героїв, які віддали своє життя за Україну.

ХАРЧЕНКО Сергій Леонтійович

Сергій народився 7 січня 1974 року у місті Києві в родині кадрових військовослужбовців. Через особливості служби батьків родина часто змінювала місце проживання. Шкільні роки Сергія минули у місті Черкаси, де він навчався у загальноосвітній школі № 28 та закінчив 9 класів. Згодом вступив до професійно-технічного училища № 15, де здобув робітничу спеціальність.
Після навчання Сергій проходив строкову військову службу. Демобілізувавшись, працював на автомобільному заводі «Богдан» у Черкасах. Коли розпочалася російсько-українська війна, він отримав повістку й без вагань приєднався до лав Збройних Сил України. Його було направлено до Донецької області – у зону проведення Антитерористичної операції. Саме тоді Сергій Харченко став учасником АТО, свідомо обравши шлях Захисника України.
З 13 серпня 2014 року Сергій Харченко проходив службу у місті Костянтинівці Донецької області у складі 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України. Саме Костянтинівка стала для нього не лише місцем служби, а й містом, із яким пов’язалася його доля.
Тут Сергій зустрів своє кохання – Інну. 17 липня 2015 року вони створили сім’ю, будували плани на мирне, щасливе життя. Сергій був чудовим чоловіком і батьком, доброю, чуйною та щирою людиною. Та війна безжально втрутилася в їхнє майбутнє.
Старший сержант Сергій Харченко, позивний «Слай», снайпер 1-го відділення 1-го аеромобільно-десантного взводу 3-ї аеромобільно-десантної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону, брав участь у бойових діях на найгарячіших ділянках фронту. Він воював на Луганському напрямку – поблизу населених пунктів Зайцеве та Щастя, а також на Донецькому напрямку – в районах Авдіївки, Пісків і Водяного.
Сергій був учасником героїчної оборони Донецького аеропорту. Саме російські військові та підконтрольні їм збройні бандформування – назвали українських Захисників «Кіборгами», визнаючи їхню незламність і стійкість.
Вірний Військовій присязі та Українському народові, Сергій Харченко до останнього подиху стояв на захисті рідної землі.
16 вересня 2016 року Сергій Леонтійович Харченко загинув під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки, мужньо боронячи Україну.
Йому навіки залишилося 42 роки.
Світлу пам’ять про Захисника з любов’ю та болем у серці зберігають батьки, дружина та діти.
Ім’я Сергія Харченка назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність і в історію Костянтинівської громади.
Пам’ятаємо. Шануємо. Вічна пам’ять і слава Герою.

В’ЯЧЕСЛАВ СЄРОВ — ВОЇН З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ
В’ячеслав Сєров народився 28 грудня 1981 року в українській родині Миколи та Катерини Сєрових у місті Костянтинівці Донецької області. Українська мова була серцем їхнього дому. Вона звучала там щиро і впевнено.
В’ячеслав успішно навчався в Костянтинівській школі № 6 та мав амбітні плани на майбутнє. Після закінчення школи він вступив до Донецького національного університету ім. В. Стуса на спеціальність «Германські мови» (спеціалізація — англійська мова), який закінчив у 2003 році. Окрім викладання англійської мови, він був висококваліфікованим перекладачем.
Отримавши посаду перекладача на ПАТ «Норд», В’ячеслав мав усі шанси на успішну кар’єру. Однак події Помаранчевої революції стали для нього іспитом на вірність ідеалам, який він склав гідно: державні інтереси він поставив вище за особистий добробут. Після звільнення з підприємства В’ячеслав не опустив рук. Він зацікавився сферою ІТ та інтернету і розпочав власну невелику справу з надання послуг у цій галузі.
Пройшло десять років, і історія повторилася, але вже у значно жорсткішому форматі. Народ постав проти поглинання України Росією — розпочалася Революція Гідності. 30 листопада 2013 року пролилася перша кров, згодом почали зникати люди, настало Криваве Водохреще, з’явилися перші загиблі… Далі був розстріл Небесної Сотні в центрі Києва, окупація Криму та вторгнення російських сил на Донбас.
28 квітня 2014 року розпочалася окупація Костянтинівки. Українських активістів хапали просто на вулицях, кидали «на підвали» та відвозили до донецьких застінків. Багато хто був змушений переховуватися. В’ячеслав та його батько, Микола Опанасович, через свою відкриту українську позицію та багаторічну вірність переконанням стали одними з перших у розстрільних списках ворога. Їм загрожувала реальна фізична розправа, проте 5 липня 2014 року Костянтинівку звільнили українські військові, і найгіршого вдалося уникнути.
Українське серце не корилося. У 2015 році В’ячеслав Сєров вступив добровольцем до лав 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова. Він мав законне право залишитися вдома, адже був обмежено придатним до служби. Проте для В’ячеслава бути чоловіком означало стати на захист рідних, близьких, свого дому та своєї країни. Він обрав шлях воїна: опанував артилерійську справу, став навідником та отримав звання старшого солдата. Після складного періоду «Мінських домовленостей» та пов’язаних із ними обмежень, у 2017 році він прийняв рішення про демобілізацію.
Згодом В’ячеслав отримав пропозицію роботи в Польщі, де успішно реалізовував себе на посаді. Проте життя в спокійній Європі тривало лише до ранку 24 лютого 2022 року.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, українське серце знову покликало його додому. 26 лютого 2022 року нашвидкуруч завершивши всі справи за кордоном, В’ячеслав перетнув кордон у напрямку України. У той час, коли йому назустріч їхали тисячі людей, В’ячеслав свідомо йшов назустріч небезпеці. Для нього чужий вибір не мав значення – його серце билося в унісон із пораненою Батьківщиною.
Серце підказувало: треба поспішати, часу на повернення до рідної Донеччини немає. В’ячеслав прийняв рішення мобілізуватися у Львові, щоб стати в стрій під керівництвом свого командира часів АТО. Разом з іншими чоловіками-титанами В’ячеслав вступив до легендарної 80-ї ОДШБр. Досвідчений воїн потрапив за спеціальністю – до артилеристів.
Уже в березні 2022 року відбулася битва за Вознесенськ. Завдяки героїчним діям командування та бійців 80-ї ОДШБр ворога вдалося зупинити на півдні України, запобігши окупації Південноукраїнської АЕС. На знак вдячності іменем бригади названо одну з вулиць Вознесенська. Серед героїв, які відстояли місто, був і В’ячеслав Сєров.
Потім був Бахмут та інші найгарячіші напрямки Донеччини. Пліч-о-пліч із побратимами В’ячеслав долав важкі бойові дороги – вільний, сильний і самовідданий, з незмінною любов’ю до України в серці.
Війна змінювалася, і дрони почали вирішувати дедалі більше складних бойових завдань. В’ячеслав, завжди відкритий до інновацій, став у лаву бійців РУБпАК 80-ї бригади. Як старший солдат відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів, він працював з легендарним дроном «Vampire». Завдяки майстерності воїнів, підрозділ, у якому служив В’ячеслав Сєров, у травні 2025 року ввійшов у топ-5 найкращих підрозділів цього напрямку боротьби.
Особливою сторінкою його звитяги стала участь у Курській операції, що розпочалася в серпні 2024 року. Наші воїни нарешті на власні очі побачили побут тих, хто прийшов нищити українську землю. Завдяки залізній дисципліні та усвідомленню важливості свого чину, бійці 80-ї бригади реалізували операцію блискавично, успішно виконавши всі завдання командування.
Сумщина — 563,8 км кордону. Це ілюзія спокою, що була очевидною ціллю для ворога. В’ячеслав разом із побратимами стримував загарбників на цьому напрямку, не дозволяючи росіянам прорватися з півночі.
Звичайно і вороги полюють за нашими воїнами, і на четвертому році цією важкої битви вони поцілили –10 жовтня 2025 року В’ячеслава поранили. Його серце боролося до останнього, воно не хотіло здаватися… Але 12 жовтня 2025 року о 10-й годині ранку воно зупинилося. Його життя обірвали росіяни.
«Золотий хрест» — почесна нагорода Головнокомандувача ЗСУ, яка вручається за мужність, успішне виконання бойових завдань та визначні вчинки, що мали значний вплив на успіх операцій. Ця нагорода — про його чоловічу звитягу, обов’язковість, надійність та безмежну людяність. Це символ його віри в майбутнє України та її людей, за які він віддав найдорожче.

Є щира віра в те, що хтось підхопить його справу: продовжить вести спільноти у соцмережах, які об’єднували вихідців із Костянтинівки. А кожен, хто читатиме в мережі книгу Олександра Добровольського «ОУНівське підпілля Донеччини», нехай пам’ятає — доступною для загалу її зробив саме він. Його справа живе, доки живе наша пам’ять.

Сокуренко Євген Володимирович

Євген народився у місті Костянтинівка 7 квітня 1978 року. У родині зростало двоє синів, які рано відчули гіркоту втрати: вони залишилися без батька, а коли Євгену було лише 9 років, не стало й матері. Хлопців виховувала бабуся. Він ріс звичайним, але слухняним хлопчиком, хоча інколи й бешкетував. Він цінував дружбу і вмів бути вірним другом.

Навчався у Костянтинівській школі № 1. Згодом продовжив здобувати освіту в місті Перевальськ на Луганщині, де отримав спеціальність токаря. Працював на підприємствах Донецької, Луганської та Львівської областей. Мав родину, але життєвий шлях виявився непростим.

26 лютого 2022 року Євген без вагань пішов до Городоцького районного ТЦК та СП на Львівщині й добровольцем долучився до лав ЗСУ. Після проходження підготовки він став до служби мінометником у 107-му батальйоні 63-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Як воїн 63-ї ОМБр, він брав участь у найгарячіших боях за Бучу, Херсон і Бахмут.

У лютому 2023 року, під час коротких відпочинків від боїв у Бахмуті, Євген приїздив до рідної Костянтинівки. Там він зустрів Оксану– свою шкільну симпатію. Їхні почуття спалахнули знову, і вони вирішили створити сім’ю. Разом вони будували плани на майбутнє життя. Дружина згадує, що Євген був гарним чоловіком, добрим, щедрим душею і завжди готовим допомогти друзям. На жаль, їхньому подружньому щастю судився дуже короткий шлях.

У 2025 році Євген уклав контракт із легендарною 24-ю окремою механізованою бригадою імені короля Данила. Як кулеметник, він брав участь у обороні міста Часів Яр. Окупанти нещадно обстрілювали місто і околиці керованими авіабомбами та всіма видами озброєння.

6 серпня 2025 року, під час одного з таких тяжких боїв, Євген Сокуренко зник безвісти. Він вважався зниклим до 27 жовтня, доки судово-медична експертиза не підтвердила загибель Захисника.

Євген Сокуренко загинув 6 серпня 2025 року від удару ворожого FPV-дрону під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності України в районі міста Часів Яр Донецької області. 

Йому назавжди 47.

31 жовтня 2025 року останнім прихистком для Євгена стало одне з кладовищ міста Харкова. Саме тут, у Харкові, зараз мешкає його Оксана. 

Ім’я Євгена Володимировича Сокуренка назавжди вписане в історію Костянтинівської громади і боротьби України за незалежність. Пам’ять про нього буде жити в серцях люблячих його рідних, друзів та побратимів.

Вічна і світла пам’ять Герою!

Наталія Олександрівна Канцурова
Народилася Наталія 1 жовтня 1973 року у місті Ясинувата Донецької області. Росла життєрадісною та щасливою дитиною у люблячій родині. Після закінчення з відзнакою восьми класів школи № 1 міста Авдіївки вступила до Донецького медичного училища, здобувши спеціальність медичної сестри.
Працювала у міській та залізничній лікарнях Авдіївки. У мирний час молода жінка вийшла заміж, створила щасливу родину, народила сина.
У листопаді 2014 року Наталія, рятуючись від війни, виїхала з сином до Костянтинівки. У жовтні 2015 року вона добровільно вирішила стати на захист країни, підписавши контракт зі Збройними Силами України. Служила старшим солдатом та медичною сестрою у Костянтинівському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
1 березня 2022 року, на шостий день повномасштабного вторгнення росії в Україну, російські війська обстріляли Костянтинівку. Одна з ракет влучила у будівлю ТЦК, де Наталія Канцурова несла службу. Вона отримала важкі поранення, несумісні з життям.
Попри зусилля лікарів, її серце зупинилося 2 березня 2022 року о 2 годині ночі. Їй назавжди 48. Похована у рідній Авдіївці.
Її ім’я навіки вписане в історію боротьби України за незалежність та історію Костянтинівської громади. Вічна пам’ять і слава!

Віталій народився 13 березня 1982 року.

Віталій Сердюк розпочав свою службу в правоохоронних органах у 2009 році, обійнявши посаду інспектора патрульної служби. 

З 2021 року старший сержант поліції Віталій Сердюк працював поліцейським з логістики у Костянтинівці. 

Віталій був відомий як порядна, добросовісна людина, на яку можна було покластися. Він віддано служив Україні, мріяв про перемогу, наполегливо тренувався та відточував свої навички, щоб мати змогу врятувати більше людей.

Відданий Присязі на вірність Українському народові, під час повномасштабного вторгнення росії в Україну Віталій був задіяний в евакуації цивільного населення. 

Трагедія сталася 26 жовтня 2024 року, коли російські війська завдали удару по Костянтинівці керованими авіабомбами ФАБ-250. Одна з них влучила в районі відділку поліції, де працював Віталій. Поруч із ним вибухнула авіабомба. Правоохоронець отримав надважкі поранення, ставши одним із чотирьох постраждалих поліцейських внаслідок того обстрілу. Лікарі близько доби боролися за його життя у шпиталі, але від тяжких ран Віталій Сердюк помер 27 жовтня 2024 року. 

Йому було 42 роки. 

У поліцейського залишилися мати, брат, дружина, без батька залишилися двоє дітей, яким тоді було 6 і 17 років.

Старший сержант поліції Віталій Сердюк удостоєний відзнаки Президента України «За оборону України» (посмертно).

Ім’я Віталія Сердюка назавжди вписане в історію Костянтинівської громади і України. 

Світла пам’ять Герою! 

Валерій народився 9 липня 1976 року в Миколаєві. Ще в дитинстві разом із сім’єю переїхав до міста Костянтинівки, що на Донеччині. Тут закінчив школу та Костянтинівське професійне училище, де здобув професію автослюсаря.
Любив спорт, займався греко-римською боротьбою, працював слюсарем в одному з державних підприємств.
Усе змінилося з початком повномасштабного вторгнення росії на територію України. Місто Костянтинівка опинилося під обстрілами. Валерій покинув рідний дім та виїхав до Південноукраїнська, де проживає його мама. Довелося починати все з нуля. Влаштувався на роботу слюсарем до одного з комунальних підприємств.
У червні 2023 року Валерій був призваний на військову службу за мобілізацією.
Стрілець-санітар 2-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону військової частини А0222 Валерій Літвіненко вважався зниклим безвісти з 4 жовтня 2023 року. Його загибель підтвердилася за результатами ДНК експертизи.
У загиблого бійця залишилися мама та син з родиною.
Поховали Валерія Олександровича Літвіненка 30 жовтня 2024 року під залпи військового салюту на Алеї Слави міського кладовища в Південноукраїнську.
Ім’я Валерія Літвіненка назавжди вписане в історію Костянтинівської громади та України. Вічна пам’ять захиснику України!
Пам’ятаємо, шануємо героїв, які віддали життя за Україну!

Бутко Микола Олександрович

Микола народився 15 червня 1984 року в селі Подільське, Костянтинівського району. Після закінчення школи він навчався у професійному училищі міста Часів Яр, здобувши фах електрика. Десять років свого життя присвятив роботі робітником з благоустрою у Новодмитрівській сільській раді.
Він мав багато друзів. Односельці його поважали та цінували. Микола завжди був готовий прийти на допомогу, він мав щире серце і «золоті руки». Справжній майстер своєї справи, він був талановитим електрогазозварником, якого шанували за його працю та доброту.
Через війну разом з родиною переїхав до Кременчука. 30 липня 2024 року під час мобілізації був призваний на військову службу до лав Збройних Сил України. Рядовий Микола Бутко займав посаду водія третього гранатометного відділення. Брав активну участь у бойових діях, здійснюючи завдання із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та державних інтересів у зв’язку зі збройною агресією російської федерації проти України.
Відданий військовій Присязі на вірність українському народові під час виконання бойового завдання з захисту України рядовий Микола Олександрович Бутко загинув 27 грудня 2024 року в районі населеного пункту Новоселівка Покровського району Донецької області.
Йому назавжди 40.
Пам’ять про захисника навіки залишиться в серцях його рідних і близьких. У нього залишились сестра, дружина та син.
Панахиду за полеглим захисником відслужили у Свято-Миколаївському соборі міста Кременчука. Поховали воїна 9 січня 2025 року на Свіштовському кладовищі у меморіальному секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України.
Ім’я Миколи Бутка назавжди вписане в історію Костянтинівської громади та України.
Пам’ятаємо і шануємо героїв, які віддали життя за Україну!
Герої не вмирають!

Сосницький Федір Миколайович

Федір народився 30 вересня 1979 року у селі Бірки, що на Харківщині.
У дитинстві Федір був дуже непосидючий, але вчився добре. Закінчив музичну школу, грав на трубі, займався волейболом.
Закінчив Бірківську середню школу Зміївського району Харківської області. Навчався на зооветфельшера у Липкуватівському аграрному коледжі. Працював у ТОВ Технологія-Інтер.
Строкову службу Федір проходив у десантно-штурмових військах, звільнився в запас у званні старшини. Опісля переїхав до Костянтинівки Донецької області, де працював на різних виробництвах.
У Костянтинівці одружився, народилася донька Марія. Федір був міським активістом, брав активну участь у діяльності костянтинівської міської ГО «Українська культурологічна спілка Містечко мрій», співав у місцевому хорі, доклався до розбудови греко-католицької громади міста. Він дуже вболівав за рідну Україну, був справжнім патріотом.
У 2014 році добровольцем пішов до війська та брав участь в антитерористичній операції (АТО). Після демобілізації опанував фах столяра – робота з деревом приносила велике задоволення.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Федір відправив сім’ю за кордон.
Одразу доєднався до лав 109-ї Маріупольської Обр ТрО. Став командиром мінометної обслуги. Адже ще коли був у резерві, під час перепідготовки, опанував фах мінометника.
Родина з розумінням поставилась до його рішення. Як у 2014 році, так і в 2022. Всі знали, що по-іншому він не міг.
Із літа 2022 року головний сержант Федір Сосницький майже безперервно був на передовій. За службу неодноразово був відзначений державними нагородами, нагородами батальйону та грамотами: нагрудним знаком «106 Окремий Батальйон Територіальної Оборони» 7 липня 2023 року, медаллю «За відвагу» 17 січня 2024 року, хрестом «Честь і Слава» 26 жовтня 2024 року, медаллю «Хрест ракетних військ і артилерії» 31 жовтня 2024 року, медаллю «Хрест доблесті» 4 листопада 2024 року, Грамотою Командувача Сил ТрО Збройних Сил України за бездоганне виконання військового обов’язку, вірність Присязі, захист територіальної цілісності, національного суверенітету України під час російсько-української війни від 4 грудня 2024 року.
Зі слів побратимів Федір був дуже мужнім, фаховим воїном. Був людиною з величезним серцем, душею підрозділу. Всі, хто його знали, любили і поважали.
Відданий військовій Присязі на вірність українському народові, мужньо виконуючи свій обов’язок старшина Сосницький Федір Миколайович загинув 5 травня 2025 року під час виконання бойового завдання на Торецькому напрямку.
На позицію, де він перебував, прилетіла ворожа ракета. Федір дістав важке поранення. Встиг доповісти по рації про обстановку. А потім його серце зупинилось… Лише через кілька днів тіло Федора вдалось забрати з поля бою. Родина втратила частину серця, країна втратила справжнього воїна.
Йому назавжди 45.
У Федора залишилася дружина та донька.
Поховали Захисника на Лісовому кладовищі міста Києва.
Його ім’я назавжди вписане в історію Костянтинівської громади та України.
Вічна пам’ять і слава Герою!