Автор: Memorial
Артем Бреурош народився 15 жовтня 2003 року в місті Покровськ Донецької області. Навчався у Новодмитрівському ліцеї Костянтинівської міської ради.
КОРЕЄВ Андрій
КОРЕЄВ Андрій Миколайович
Андрій народився 19 вересня 1993 року в місті Костянтинівка Донецької області. Тут пройшли його дитинство та юність. Навчався у загальноосвітній школі № 11, а після її закінчення здобував освіту в індустріальному технікумі.
Саме у рідному місті Андрій зустрів свою кохану Станіславу. Разом вони створили щасливу родину, в якій народилася донечка. Андрій був надзвичайно ніжним чоловіком і турботливим татом. Дружина й донька були його найбільшою любов’ю, затишком і сенсом життя.
Захищаючи Україну від російської агресії, солдат Андрій Кореєв проходив службу у складі 92-ї окремої штурмової бригади, виконував бойові завдання на Харківському напрямку у розвідці.
13 вересня 2024 року Андрій Кореєв загинув під час виконання бойового завдання біля села Глибоке Харківської області. Понад півтора місяця він вважався зниклим безвісти.
Йому навіки 31.
3 листопада 2024 року Захисника поховали в рідній Костянтинівці.
У Андрія залишилися дружина, донька, якій на той час було лише вісім років, та батьки. Світла пам’ять про Андрія назавжди залишиться в серцях рідних, близьких і всіх, хто його знав.
Ім’я Андрія Кореєва назавжди вписане в історію боротьби України за свободу та незалежність і в літопис Костянтинівської громади.
Вічна пам’ять і слава Захиснику України!
ЗУБКО Артем
Зубко Артем Вікторович
Народився Артем 7 березня 1990 року в місті Костянтинівка Донецької області.
Навчався у Костянтинівській загальноосвітній школі № 13.
У 2013 році закінчив Міжнародний науково-технічний університет імені академіка Юрія Бугая у місті Краматорську Донецької області за спеціальністю «Менеджмент організацій і адміністрування».
З дитинства Артем був енергійним, життєрадісним і товариським. Хотів усе встигнути, любив бути серед друзів, мав гарне почуття гумору. У підлітковому та юнацькому віці захоплювався футболом, цікавився автомобілями та любив керувати різними автівками. А ще з юнацтва любив куховарити. У підрозділі всі знали: найкращий борщ і котлети готує лише Артем.
До початку повномасштабної війни Артем працював водієм у редакції місцевої газети «Знамя Індустрії». Доброзичливий, веселий, відповідальний і надійний, він користувався заслуженою повагою в колективі.
У Костянтинівці Артем зустрів свою кохану Ірину. Через безпекову ситуацію шлюб взяли у Луцьку. Разом вони створили щасливу сім’ю.
Артем Зубко прийняв рішення пов’язати своє життя зі справою охорони державного кордону України. У вересні 2020 року розпочав службу за контрактом у складі 1-го Краматорського прикордонного загону Державної прикордонної служби України.
З початком повномасштабного вторгнення, з 24 лютого до грудня 2022 року, виконував бойові завдання з оборони міста Краматорська. У грудні 2022 року продовжив службу в одному з підрозділів 5-го прикордонного загону на посаді інспектора прикордонної служби – водія.
Неодноразово перевозив особовий склад, озброєння та матеріальні засоби поблизу лінії бойового зіткнення, здійснював евакуацію поранених. Виконував бойові завдання у Мар’їнці, Херсоні та Сумах.
18 листопада 2025 року під щільним мінометним обстрілом і застосуванням ворожих FPV-дронів, ризикуючи власним життям, евакуював тіло загиблого побратима з позиції «Баден» поблизу населеного пункту Александрія Сумської області.
3 березня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу села Велика Чернеччина Сумської області службовий автомобіль «Nissan Navara», яким керував Артем, був уражений баражуючим боєприпасом «Ланцет». Внаслідок отриманих поранень старший сержант Артем Зубко загинув.
За мужність і самовідданість, виявлені під час виконання завдань з охорони державного кордону, посмертно нагороджений відомчою відзнакою Державної прикордонної служби України – нагрудним знаком «За мужність в охороні державного кордону».
Поховали Захисника на Алеї Слави Центрального кладовища села Гаразджа Луцького району Волинської області. Світла пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях рідних, близьких і всіх, хто його знав.
Йому навіки 35.
Ім’я Артема Зубка назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність та літопис Костянтинівської громади.
Вічна пам’ять Захиснику України.
РОГАНОВ Андрій
РОГАНОВ Андрій Вікторович (22.01.1974 – 04.03.2023)
Андрій народився 22 січня 1974 року в місті Костянтинівка Донецької області. Тут пройшли його дитинство та юність. Навчався у Костянтинівській школі-інтернаті № 1, після чого здобув фах тракториста-бульдозериста широкого профілю у професійно-технічному училищі № 39. Саме з цього розпочався його трудовий шлях.
Працював трактористом, трудився на промислових підприємствах, а згодом обрав професію каменяра. Зводив печі по всій Україні, був справжнім майстром своєї справи. Мав хист до будь-якої роботи й виконував її з душею та високою майстерністю.
З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну родина Андрія переїхала до міста Прилуки Чернігівської області.
У січні 2023 року чоловік добровільно став до лав Збройних Сил України. Служив солдатом, мав позивний «Гаврило».
4 березня 2023 року Андрій Роганов перестав виходити на зв’язок, і відтоді його вважали зниклим безвісти. Лише згодом, за результатами ДНК-експертизи, було офіційно встановлено факт його загибелі в бою на Донецькому напрямку поблизу села Водяне Покровського району Донецької області.
29 січня 2026 року в Прилуках відбулося прощання з Героєм. Його поховали на місцевому кладовищі Горова Білещина.
У Захисника залишилися дружина Лариса, син Єгор, мама Тамара Григорівна та рідний брат Василь.
Йому навіки 49 років.
Ім’я Андрія Роганова назавжди вписане в історію боротьби України за свободу й незалежність та в літопис пам’яті Костянтинівської громади.
Світла пам’ять Герою! Пам’ятаємо й шануємо кожного, хто віддав життя за Україну.
ГУЛЬНІДЄЄВ Роман
ГУЛЬНІДЄЄВ Роман Юрійович
Роман народився 23 травня 2003 року в селі Артема Костянтинівського району Донецької області. Він був представником покоління української молоді, чиї мрії та життєві плани безжально обірвала війна.
Навчався у загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів № 6 міста Костянтинівки. У шкільні роки зарекомендував себе дисциплінованим, відповідальним і товариським учнем. Брав активну участь у громадському житті класу та школи, роботі учнівського самоврядування, користувався повагою однокласників і вчителів. Вирізнявся добрим загальним розвитком, умінням самостійно працювати, був організованим, щирим і чуйним.
Після закінчення дев’ятого класу вступив до Костянтинівського вищого професійного училища № 39, де з вересня 2018 року по січень 2022 року здобув професію кухаря-кондитера. Його перший свідомий професійний вибір був пов’язаний із мирною працею та турботою про людей.
Прагнучи здобути вищу освіту та опанувати нову спеціальність, у 2023 році вступив до відокремленого структурного підрозділу «Костянтинівський індустріальний фаховий коледж Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» за спеціальністю «Електроенергетика, електротехніка та електромеханіка». За час навчання проявив себе сумлінним, працьовитим і відповідальним студентом. Користувався авторитетом серед одногрупників, захоплювався спортом, завжди відповідально ставився до доручених справ та прагнув професійного розвитку.
Ще зі шкільних років Роман мріяв стати військовим і проходити службу в Десантно-штурмових військах України. У лютому 2024 року, незважаючи на свій молодий вік, він свідомо прийняв рішення вступити до лав Збройних Сил України, здійснивши свою мрію служити в Десантно-штурмових військах та ставши на захист України від російської збройної агресії.
Проходив військову службу у складі 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Після проходження базової загальновійськової підготовки був направлений на Авдіївський напрямок.
12 квітня 2024 року Роман востаннє зателефонував рідним і повідомив, що вирушає на свій перший бойовий вихід. Ця розмова стала останньою. Під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Уманське Покровського району Донецької області він зник безвісти.
Для рідних розпочалися довгі два роки болісного очікування, пошуків і надії. Вони до останнього вірили, що Роман живий. Лише 14 травня 2026 року після репатріації тіл загиблих Захисників України та проведення молекулярно-генетичної експертизи було офіційно підтверджено його загибель. Збіг ДНК становив 99,9 відсотка.
27 травня 2026 року Романа Гульнідєєва поховали на Алеї Слави Ювілейного кладовища у місті Дніпро.
У Героя залишилися мама, сестра та кохана дівчина, яка всі ці два роки чекала на його повернення. Батько Романа помер, коли хлопцеві було лише вісім років.
Йому навіки 20 років.
Ім’я Романа Гульнідєєва назавжди вписане в історію боротьби України за свободу й незалежність, у літопис мужності українського народу та в пам’ять Костянтинівської громади.
Світла пам’ять і вічна шана молодому Захиснику, який віддав своє життя за Україну, її свободу та майбутнє.
КУЛІКОВ Роман
КУЛІКОВ Роман Григорович
Народився Роман 21 вересня 1974 року в місті Костянтинівка Донецької області. Тут минули його дитинство та юність. Навчався у загальноосвітній школі № 10 міста Костянтинівки. Після закінчення школи здобув професію електрика.
Свій трудовий шлях розпочав на залізниці, де працював монтером колії 4-го розряду. Згодом працював у комунальному підприємстві «Об’єднання парків та кінотеатрів Костянтинівської міської ради», де разом із ним працювала і його дружина Євгенія.
У 2004 році Роман створив родину. Разом із дружиною вони прожили багато щасливих років, виховуючи дітей, підтримуючи одне одного та примножуючи сімейні традиції. Найціннішими для нього були родина і домашній затишок. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком і дідусем.
Роман захоплювався риболовлею, любив працювати на землі, із задоволенням вирощував різні овочі. Особливе місце в його житті займали щомісячні сімейні пікніки, на які він вирушав разом із дружиною та дітьми, цінуючи кожну хвилину, проведену з найріднішими.
Із початком повномасштабного російського вторгнення Роман не залишився осторонь боротьби за Батьківщину. У 2023 році був мобілізований до лав Збройних Сил України.
Служив у військовому званні солдата на посаді стрільця-помічника гранатометника 2-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу механізованої роти військової частини А4121 Сил територіальної оборони Збройних Сил України.
26 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Гуєво Суджанського району Курської області Роман Куліков загинув, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок.
Довгий час він вважався зниклим безвісти. Родина жила надією та чекала на добру звістку. Лише через рік захисника вдалося повернути на рідну землю – «на щиті». Найстрашніші побоювання підтвердилися, і рідні отримали можливість гідно провести свого Героя в останню путь.
Йому навіки 50 років. У Героя залишилися мама, дружина, троє синів, троє доньок та онук.
Ім’я Романа Кулікова назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність, у літопис мужності українського народу та в пам’ять Костянтинівської громади.
Світла пам’ять і вічна шана Герою, який віддав найдорожче – власне життя – за свободу, незалежність і майбутнє України.
Давиденко Сергій
Давиденко Сергій Анатолійович
Сергій народився 15 квітня 1983 року в місті Костянтинівка Донецької області. Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки. Після закінчення загальноосвітньої школи № 27 вступив до професійно-технічного училища № 20, де здобув професію оператора склоформувальних машин.
До початку повномасштабного вторгнення працював у Києві на будівництві.
У 2022 році через воєнні дії родина була змушена залишити рідну домівку та переїхати до Вінницької області.
У лютому 2024 року був мобілізований та став на захист держави. Служив солдатом, стрільцем-снайпером 1-го штурмового відділення 2-го штурмового взводу 14-ї штурмової роти 5-го штурмового батальйону 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка.
11 липня 2024 року Захисник загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Глибоке Харківської області, захищаючи територіальну цілісність і суверенітет України від збройної агресії російської федерації.
Тривалий час він вважався зниклим безвісти, і лише наприкінці листопада 2025 року, за результатами проведених експертиз, було підтверджено факт його загибелі.
Герою навіки 40. У нього залишились батьки.
Рідні та близькі згадують Сергія як добру, щиру й чуйну людину, яка завжди була готова прийти на допомогу. Його життєвий шлях є прикладом мужності, самовідданості та любові до Батьківщини.
Поховали Захисника в селищі Турбів на Вінниччині.
Ім’я Сергія Давиденка назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність і літопис Костянтинівської громади.
Пам’ятаємо і шануємо Героїв, які віддали життя за Україну.
МУДРІК Володимир
МУДРІК Володимир Васильович
Володимир народився 5 квітня 1967 року в місті Костянтинівка Донецької області. Навчався в загальноосвітній школі № 15, після закінчення 9 класів вступив до Костянтинівського індустріального технікуму, де здобув фахову освіту.
Рідні згадують його як щирого, доброго і сильного духом чоловіка, який, попри життєві труднощі, ніколи не втрачав людяності.
Після початку повномасштабної війни Володимир став на захист України, приєднавшись до лав Збройних Сил України. Проходив службу у складі окремого штурмового полку «СКЕЛЯ». Виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту, зокрема на Куп’янському, Покровському напрямках та поблизу міста Часів Яр.
13 серпня 2024 року, мужньо виконуючи військовий обов’язок, Володимир Мудрік загинув поблизу населеного пункту Благодатне Покровського району Донецької області. Понад півтора року Захисник вважався зниклим безвісти.
Йому навіки 57.
У Героя залишилися дві доньки, син, онуки. Одна з доньок продовжує справу батька, захищаючи Україну в лавах Сил оборони.
15 квітня 2026 року Захисника України поховали з військовими почестями на Пагорбі Слави в місті Ужгород Закарпатської області.
Ім’я Володимира Мудріка назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність та літопис Костянтинівської громади.
Пам’ятаємо і шануємо героїв, які віддали життя за Україну!
ВОЙТЮК Віталій
ВОЙТЮК Віталій Олександрович
Народився Віталій 19 грудня 1988 року у місті Костянтинівці Донецької області.
У 1996–2006 роках навчався у загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів № 2 міста Костянтинівки. У шкільні роки активно займався спортом, брав участь у спортивних змаганнях, захоплювався карате.
Після закінчення школи вступив до Слов’янського державного педагогічного університету, де навчався у 2006–2011 роках. Здобув вищу освіту за спеціальністю «Фізичне виховання» та кваліфікацію вчителя фізичної культури й організатора спортивно-масової роботи.
У 2009 році одружився з коханою дівчиною Іриною. У 2016 році в родині народився довгоочікуваний син Клім. Віталій був люблячим чоловіком і турботливим батьком, щиро піклувався про свою родину та завжди ставив її благополуччя на перше місце.
У мирному житті працював оператором у компанії «Нова пошта» та водієм таксі. Любив природу, захоплювався нічними поїздками, мав гарне почуття гумору. У його телефоні зберігалося багато мудрих висловів про життя, любов і людські цінності.
Після початку повномасштабного вторгнення росії на територію України разом із родиною переїхав до міста Переяслав, де працював на одному з місцевих підприємств.
У 2025 році приєднався до Збройних Сил України та став на захист України й своєї родини. Пройшов навчання та здобув військову спеціальність оператора безпілотних літальних апаратів. Проходив службу у військовій частині А7031 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького. Виконував бойові завдання на Сумському напрямку у складі підрозділу «Чорний Стриж». Мав позивний «Люцик». Побратими поважали його за мужність, людяність і відданість військовому обов’язку.
Мав статус учасника бойових дій. За службу був відзначений грамотами за мужність і відданість військовому обов’язку.
8 березня 2026 року Віталій Войтюк загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Кисла Дубина Сумської області.
13 березня 2026 року Захисника поховали у місті Буча Київської області, де проживає його родина.
Йому навіки 37.
У Героя залишилися дружина, син, батьки та рідний брат.
Ім’я Віталія Войтюка назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність, у літопис мужності українського народу та в пам’ять Костянтинівської громади.
Вічна пам’ять і шана Герою, який віддав своє життя за свободу та майбутнє України.
