Автор: Memorial
Лазебник Надія Юріївна
Лазебник Надія Юріївна
(27.11.2007 – 13.05.2023)
Надія Лазебник – світла 15-річна дівчинка мала стати відомою художницею, але її мріям не судилося здійснитися.
Народилася Надія 27 листопада 2007 року в родині Тетяни та Юрія Лазебників, ставши наймолодшою з трьох доньок. Її народження стало великою радістю для батьків.
Вона була спокійною, тихою, ніжною і доброю дівчинкою з великими щирими очима. Вона любила порядок, стежила за чистотою в домі, могла просто підійти й обійняти.
Навчалася Надія у Костянтинівському загальному закладі середньої освіти І-ІІІ ступенів № 5. Полюбляла творчі предмети, брала репетиторів з хімії та математики. Вона була старанною ученицею, захоплювалася фотографією.
Хист до малювання передався Надії від дідуся та дядька. Вона проводила багато часу за створенням власних картин, навчалася у відділі образотворчого мистецтва Костянтинівської школи мистецтв, і родина бачила її майбутнє в дизайні чи художній академії.
У 2023 році її робота «Руками шахтарів запалюють зорі» посіла третє місце на регіональному етапі Всеукраїнського конкурсу дитячого малюнка «Охорона праці очима дітей». На той момент Надія вже точно визначилася зі своїм майбутнім – хотіла моделювати одяг. Вона мріяла закінчити 9 клас і вступити до коледжу вже у Києві, до цього залишалося всього кілька місяців.
З початком повномасштабної війни Надія залишалася в Костянтинівці разом із батьком та 83-річною бабусею. Родина розглядала варіант переїзду до Києва.
У листопаді 2022 року Надія відсвяткувала свій 15-й день народження. Напередодні свята сестра Дар’я прислала їй у подарунок олійні фарби та фломастери.
13 травня 2023 року страшна трагедія обірвала життя Надії. Вона разом із батьком вийшла на клумбу під вікнами їхнього будинку на першому поверсі, за якою Надія старанно доглядала і саме в цей момент російські окупанти завдали ударів по місту з реактивної системи залпового вогню «Смерч».
Надія загинула. Її 15-річне життя обірвали уламки ворожої ракети. Через кілька днів, під час похорону Надії, місто знову зазнало обстрілів.
Пам’ять про Надію Лазебник – ніжну, творчу та мрійливу дівчинку, яка прагнула створювати красу в світі, назавжди залишиться в серцях її рідних та всіх, хто її знав. Її незакінчені мрії та світла душа є ще одним болісним свідченням злочинів, скоєних росією.
Ніколи не забудемо, світла пам’ять…
ЄГОРОВ Максим Валерійович
ЄГОРОВ Максим Валерійович
(15.03.1999 – 12.04.2024)
У безкраїх просторах української історії, сповненої відваги та жертовності, ім’я Єгорова Максима Валерійовича назавжди закарбоване як символ незламності та відданості. Хоча він не був корінним костянтинівцем, саме це місто стало для нього домом, де розквітло його кохання та утворилася сім’я. З 13 липня 2020 року до останнього подиху 12 квітня 2024 року Максим служив у лавах 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова десантно-штурмових військ ЗСУ.
На території, де базувалася його бригада, був встановлений пам’ятний меморіал загиблим кіборгам, тим «хлопцям, що стали частинкою славної історії нашої країни».
І якби цей скорботний список продовжувався, його ім’я без сумніву було б висічене у граніті поруч з іменами інших героїв, які віддали своє життя за Україну.
Життя Максима – це історія мужності, любові та невимовного болю, що залишив по собі шляхетний воїн.
Єгоров Максим Валерійович народився 15 березня 1999 року у місті Лисичанськ Луганської області.
З трьох років він відвідував дитячий садок «Росинка», а потім вступив до першого класу Лисичанської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів №18, де закінчив 9 класів.
Після школи Максим обрав робітничу професію, вступивши до шахтарського училища, де здобув спеціальність електрогазозварника 4-го розряду. Після училища він розпочав свою трудову діяльність, працюючи охоронцем на місцевому заводі харчової промисловості.
13 липня 2020 року Максим зробив свідомий вибір, приєднавшись до Збройних Сил України за контрактом і вирушивши в зону АТО.
Він служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова (90 ОАеМБ в/ч 0641), що входить до складу 81-ї аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ.
У складі батальйону брав участь у виконанні завдань з оборони на Сході України.
З початком повномасштабного російського вторгнення на територію України був залучений до найгарячіших точок оборони держави, зокрема Луганщини. Брав участь у важких оборонних боях, у яких участь батальйону була критично важливою для стримування ворога на Луганському напрямку.
Захищаючи Україну солдат Єгоров Максим з позивним «Єгорка» загинув під час виконання бойового наказу 12 квітня 2024 року під Білогорівкою Луганської області.
Саме в Костянтинівці Максим створив щасливу сім’ю з Катериною. Проте, жахлива війна, від якої він захищав рідний край і свою родину та мужньо протистояв рашистським загарбникам, трагічно увірвалася і в його особисте життя, навіть після його загибелі.
Він так і не дізнався про ту жахливу трагедію, яка спіткає його кохану дружину, адже 9 серпня того ж року, менш ніж за чотири місяці після його смерті, російська ракета вб’є її доньку під час прямого влучання у торговельний центр.
До останнього подиху залишаючись вірним своїй присязі у лавах 90-ї ДШБ, Максим загинув як Герой. Йому назавжди 25.
Його пам’ять назавжди житиме в серцях рідних, побратимів та всього українського народу.
Просунко Багір Ільгарович
Просунко Багір Ільгарович
(18.06.2005 – 06.09.2023)
6 вересня 2023 року, близько 14:00, місто сколихнула жахлива трагедія. Російські війська завдали удару по хитрому ринку Костянтинівки, перетворивши жваве місце на руїни та місце скорботи. Цей терористичний акт забрав життя 16 мирних мешканців, ще 28 осіб отримали поранення. Серед загиблих був і 18-річний Багір Просунко, чиє молоде життя обірвалося раптово.
Народився Багір 18 червня 2005 року у Костянтинівці. Ріс звичайним жвавим, непосидючим і допитливим хлопчиком. Він залюбки грався з іншими дітьми, легко знаходив спільну мову з однолітками та дорослими. Його щира посмішка та невичерпна енергія робили кожен день яскравим. Він любив досліджувати світ навколо себе, задавав безліч запитань і з цікавістю пізнавав нове.
Хлопчик зростав у родині, де єдиною опорою та підтримкою була його мама. Він завжди допомагав їй, а коли підріс, став справжньою опорою для матері, вірним другом для старшого брата і гідним прикладом для молодшої сестрички.
Багір навчався і закінчив НВК «Ліцей із загальноосвітньою школою І–ІІІ ступенів». Вступив до Костянтинівського технікуму Луганського національного аграрного університету. Він був сповнений життєвих сил і оптимізму, щойно починав свій дорослий шлях.
Багір активно працював: продавав напої на ринку та займався встановленням вікон. Він прагнув розвиватися та досягати нових висот, тому нещодавно закінчив курси водіння, мріючи про самостійне та повноцінне життя.
Юнак був відомий своєю привітністю та незгасимим оптимізмом. Його світлі мрії та задуми на майбутнє були жорстко перервані підступним ударом рашистів.
Йому назавжди 18.
Багір довіку буде у маминому серці незгасимою зірочкою, а у пам’яті рідних і близьких та всієї громади доброзичливим юнаком, сповненим планів та надій.
Ніколи не забудемо, світла пам’ять…
Хоменко Валерія Іванівна
Хоменко Валерія Іванівна
(15.11.2012 – 09.08.2024)
Світла пам’ять про 11-річну Валерію назавжди залишиться в серцях її рідних та близьких. Її життя трагічно обірвалося 9 серпня 2024 року під час російського обстрілу Костянтинівки.
Валерія народилася 15 листопада 2012 року в Бахмуті. Вона була довгоочікуваною донечкою. З самого дитинства дівчинка виявляла свій сильний характер. Мама Катерина згадує її «шалено великі блакитні очі» і відзначає, що донька «знала, що хоче, і в іншому її не можна було переконати». Улюбленою іграшкою дівчинки був м’який бичок Борька, якого вона всюди носила з собою.
У три роки Валерія пішла до дитячого садочка, де швидко знаходила спільну мову з однолітками та мала найкращу подружку. Навчання у школі давалося їй не без зусиль, але математика була її улюбленим предметом, де вона блискуче розв’язувала задачки.
Одним із найбільших захоплень Валерії була кулінарія. Готування приносило їй справжнє задоволення. Вона самотужки могла запекти м’ясо, картоплю, а також готувала смачні кекси з бананами та шоколадом.
Після розлучення батьків Валерію виховувала мама Катерина. У 2022 році Катерина створила нову сім’ю з Максимом, якого Валерія прийняла і називала татком. Разом вони проводили час, гуляли та їздили на ставок, створюючи теплу сімейну атмосферу.
Повномасштабне вторгнення росії змусило родину покинути рідний Торецьк, після того, як їхній будинок зазнав обстрілу. Вони переїхали до Костянтинівки, де Катерина влаштувалася завідувачкою аптеки. Валерія часто допомагала мамі на роботі, демонструючи кмітливість та відповідальність.
Незважаючи на всі труднощі, дівчинка жила насиченим життям. Вона мала друзів та подруг у Костянтинівці, відвідувала репетиторів, прагнучи до знань.
Навесні 2024 року родина пережила важку втрату – загинув тато Максим. Це стало величезним емоційним потрясінням для Валерії, вона дуже любила його і глибоко сумувала.
Вранці 9 серпня 2024 року Костянтинівку сколихнула страшна трагедія. Рашисти атакували місто ракетою Х-38 та поцілили по торговому центру саме в ту мить, коли там була Валерія, яка пішла до магазину за компанію разом із подружкою Владою.
Катерина відчайдушно шукала доньку, але безрезультатно. Наступного дня аналіз ДНК підтвердив найстрашніше – Валерії не стало. Вона загинула разом із подружкою Владою та ще 12 людьми.
Валерію поховали у Костянтинівці. Пам’ять про світлу дівчинку назавжди залишиться в серцях її рідних та тих, хто її знав і любив.
Ніколи не забудемо, світла пам’ять…
Каменкова Вікторія Едуардівна
Каменкова Вікторія Едуардівна
(25.06.2012 – 23.04.2025)
Народилась Вікторія у Костянтинівці 25 червня 2012 року. Зростала ласкавою та ніжною дитиною, була, як кажуть, дівчинкою-дівчинкою, часто обіймала маму. Її доброта та чуйність зігрівала серця рідних і робила кожен день особливим.
Навчалася Віка в Костянтинівському ліцеї № 9. Була світлою дівчинкою, її маленьке серце було сповнене добром до людей і мріями, які вже ніколи не здійсняться. Вона була чуйна, тиха, завжди з посмішкою.
Того дня пізно ввечері рашисти атакували Костянтинівку чотирма ракетами з РСЗВ «Смерч», одна з яких вирвала Вікторію з життя, без жодного шансу на спасіння – жорстко і несподівано. Віка загинула.
Їй назавжди 12.
ЇЇ ім’я – це рана в серцях близьких людей, яка не загоїться ніколи.
Ніколи не забудемо, світла пам’ять…
АНТОШКІНА Владислава Сергіївна
АНТОШКІНА Владислава Сергіївна
(24.11.2007 – 09.08.2024)
Влада народилася 24 листопада 2007 року у місті Костянтинівці. Дівчинка зростала допитливою та сонячною дитиною, наповнюючи будинок сміхом та радістю. Кожен день відкривала світ зі щирим захопленням, даруючи оточуючим своє тепло і світло.
Їй було лише 6 років, коли загинув батько і водночас дитина лишилася материнської любові. Справжню батьківську любов і турботу Владиславі та її трьом сестричкам надала рідна бабуся. Дівчинка росла доброю, спокійною, ні з ким ніколи не конфліктувала. На подвір’ї її любили всі діти.
У листопаді Владиславі мало б виповнитися 17 років. Вона закінчила Костянтинівську спеціальну школу № 32 та збиралася вступати до Державного навчального закладу «Костянтинівське вище професійне училище» і здобути фах штукатура-маляра. Також їй подобалась професія повара-кондитера, дівчинка любила допомагати бабусі Лідії поратися з тістом.
9 серпня 2024 року об 11:05 в Костянтинівці сталася страшна трагедія. Прямим попаданням російська ракета влучила у торговельний центр, коли там було багато народу. На той момент там перебувала і Владислава.
Того дня Владислава разом із подружкою вирушили до торговельного центру за покупками. Магазин розташовувався поряд з їхнім будинком.
Дитячи плани обірвала російська ракета, вирвавши Владиславу з життя.
Їй назавжди 16. У серцях рідних та близьких людей вона щодня буде світити яскравим сонечком.
Ніколи не забудемо, світла пам’ять…
БАБЕНКО Сергій Володимирович
БАБЕНКО Сергій Володимирович
(13.09.1976 – 09.08.2024)
Світла пам’ять про Сергія Володимировича – чудову людину, назавжди залишиться в серцях його рідних, близьких та всіх, хто мав честь його знати. Сергій народився 13 вересня 1976 року у Костянтинівці. Навчався у школах № 3, а потім у № 7.
Сергій працював на ДП «Костянтинівський державний хімічний завод» до його закриття. Після цього він влаштувався до служби таксі, адже мав особливу пристрасть до автомобілів. Його улюбленим захопленням, що дарувало йому спокій та натхнення, була риболовля.
Він був дуже цілеспрямованим та мужнім чоловіком, який завжди йшов до своєї мети, незважаючи на перешкоди. Сергій особливо цінував і всіляко підтримував своїх рідних та близьких. Він був турботливим батьком, люблячим чоловіком та вдячним сином, завжди готовим прийти на допомогу та підтримати у важку хвилину.
Дружина Ірина з теплотою згадує про нього: «Він був дуже відповідальною людиною, і разом з тим, з великим почуттям гумору. З ним ніколи не було сумно. Його оптимізм і вміння знаходити позитив у будь-якій ситуації надихали всіх навколо».
Уранці 9 серпня 2024 року Костянтинівку сколихнула страшна трагедія. Рашисти атакували місто ракетою Х-38 та поцілили по торговому центру саме в ту мить, коли там перебував Сергій разом із донечкою Крістіною, яка також загинула під час цієї атаки.
Сергію назавжди 47.
У нього залишилася дружина, діти та батьки, яким він присвятив своє життя і був надійною опорою. Його світлий образ, доброта та життєлюбність назавжди залишаться у пам’яті тих, хто його любив.
Пам’ятаємо!
БАННА Крістіна Сергіївна
БАННА Крістіна Сергіївна (23.09.2014 – 09.08.2024)
Крістіна – світла дівчинка, чиє життя обірвалося занадто рано від рук рашистів.
Вона народилася 23 вересня 2014 року. Зростала жвавою дитиною, сповненою енергії та допитливості. Її очі сяяли цікавістю до всього нового, а кожна мить була сповнена яскравих відкриттів та щирих емоцій.
З початком повномасштабної війни її родина була змушена виїхати за кордон. Однак невдовзі вони повернулися до рідної домівки в Костянтинівку. Крістіна була ученицею 5 класу Костянтинівського закладу загальної середньої освіти № 1 і продовжувала навчання дистанційно. Вона відвідувала відділ сольного співу в Костянтинівській школі мистецтв, виявляючи велику любов до музики та творчості. Мала свої амбітні плани на майбутнє.
«Крістіна була допитливою дівчинкою, прагнула знань, обожнювала творити. Була справжньою, відважною та рішучою серед своїх численних друзів, з якими проводила час весело», – згадують у її школі.
Вранці 9 серпня 2024 року у Костянтинівці сталася страшна трагедія – російські війська поцілили ракетою Х-38 у місцевий торговий центр, де на той момент Крістіна перебувала разом із батьком Сергієм, який також загинув під час цієї атаки.
Крістіні було лише 9 років.
Пам’ять про неї завжди житиме в серцях друзів та всіх, хто її знав. У Крістіни залишилися мати та дві сестрички, для яких вона навіки залишилася доброю, відкритою та надзвичайною дівчинкою.
Ніколи не забудемо! Світла пам’ять нашим янголятам!
