Автор: Memorial

МУДРІК Володимир Васильович

Володимир народився 5 квітня 1967 року в місті Костянтинівка Донецької області. Навчався в загальноосвітній школі № 15, після закінчення 9 класів вступив до Костянтинівського індустріального технікуму, де здобув фахову освіту.
Рідні згадують його як щирого, доброго і сильного духом чоловіка, який, попри життєві труднощі, ніколи не втрачав людяності.
Після початку повномасштабної війни Володимир став на захист України, приєднавшись до лав Збройних Сил України. Проходив службу у складі окремого штурмового полку «СКЕЛЯ». Виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту, зокрема на Куп’янському, Покровському напрямках та поблизу міста Часів Яр.
13 серпня 2024 року, мужньо виконуючи військовий обов’язок, Володимир Мудрік загинув поблизу населеного пункту Благодатне Покровського району Донецької області. Понад півтора року Захисник вважався зниклим безвісти.
Йому навіки 57.
У Героя залишилися дві доньки, син, онуки. Одна з доньок продовжує справу батька, захищаючи Україну в лавах Сил оборони.
15 квітня 2026 року Захисника України поховали з військовими почестями на Пагорбі Слави в місті Ужгород Закарпатської області.
Ім’я Володимира Мудріка назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність та літопис Костянтинівської громади.
Пам’ятаємо і шануємо героїв, які віддали життя за Україну!

ВОЙТЮК Віталій Олександрович

Народився Віталій 19 грудня 1988 року у місті Костянтинівці Донецької області.
У 1996–2006 роках навчався у загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів № 2 міста Костянтинівки. У шкільні роки активно займався спортом, брав участь у спортивних змаганнях, захоплювався карате.
Після закінчення школи вступив до Слов’янського державного педагогічного університету, де навчався у 2006–2011 роках. Здобув вищу освіту за спеціальністю «Фізичне виховання» та кваліфікацію вчителя фізичної культури й організатора спортивно-масової роботи.
У 2009 році одружився з коханою дівчиною Іриною. У 2016 році в родині народився довгоочікуваний син Клім. Віталій був люблячим чоловіком і турботливим батьком, щиро піклувався про свою родину та завжди ставив її благополуччя на перше місце.
У мирному житті працював оператором у компанії «Нова пошта» та водієм таксі. Любив природу, захоплювався нічними поїздками, мав гарне почуття гумору. У його телефоні зберігалося багато мудрих висловів про життя, любов і людські цінності.
Після початку повномасштабного вторгнення росії на територію України разом із родиною переїхав до міста Переяслав, де працював на одному з місцевих підприємств.
У 2025 році приєднався до Збройних Сил України та став на захист України й своєї родини. Пройшов навчання та здобув військову спеціальність оператора безпілотних літальних апаратів. Проходив службу у військовій частині А7031 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького. Виконував бойові завдання на Сумському напрямку у складі підрозділу «Чорний Стриж». Мав позивний «Люцик». Побратими поважали його за мужність, людяність і відданість військовому обов’язку.
Мав статус учасника бойових дій. За службу був відзначений грамотами за мужність і відданість військовому обов’язку.
8 березня 2026 року Віталій Войтюк загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Кисла Дубина Сумської області.
13 березня 2026 року Захисника поховали у місті Буча Київської області, де проживає його родина.
Йому навіки 37.
У Героя залишилися дружина, син, батьки та рідний брат.
Ім’я Віталія Войтюка назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність, у літопис мужності українського народу та в пам’ять Костянтинівської громади.
Вічна пам’ять і шана Герою, який віддав своє життя за свободу та майбутнє України.

Гончаров Тарас Вячеславович (23.08.1986 – 01.06.2024)

 Народився Тарас 23 серпня 1986 року в місті Костянтинівці Донецької області. Тут зростав, навчався в школі № 17, де закінчив 9 класів. Хлопець мав напрочуд добру вдачу та щиру душу, тому завжди був оточений великим колом друзів. З самого дитинства він захоплювався кулінарією, любив готувати й дивувати близьких смачними стравами. Ця пристрасть і визначила його майбутню професію: після школи Тарас вступив до Костянтинівського професійного ліцею № 113, де здобув фах кухаря-кондитера. А у вільний час, як і багато юнаків, палко захоплювався футболом.
 Через проблеми зі здоров’ям хлопця звільнили від проходження строкової служби. Проте Тарас усім серцем прагнув бути корисним своїй країні й наполегливо намагався потрапити до війська. Йому двічі відмовляли, але незламний характер переміг. У 2013 році він досяг своєї мети – підписав контракт і розпочав службу в лавах військ протиповітряної оборони.
 Відтоді все його життя було нерозривно пов’язане із захистом Батьківщини. За 10 років безперервної відданої служби Тарас був нагороджений пам’ятною медаллю. Він був справжнім патріотом, людиною честі й гідності, для якої вірність присязі важила набагато більше, ніж звання чи нагороди. Водночас для близьких та побратимів він завжди залишався своїм, рідним хлопцем – «Таріком», який мав позивний «Яга».
 Свій останній бій старший солдат військової частини А3488 24-го окремого штурмового полку «Айдар» Тарас Гончаров прийняв у Бахмутському районі, поблизу населеного пункту Іванівське. Вірний військовому обов’язку, захищаючи волю та незалежність України під щільним ворожим обстрілом, він зник безвісти 1 червня 2024 року.
 Два роки довгих пошуків. Два роки невимовного болю, тривоги та невизначеності для всієї родини, яка до останнього трималася за крихту надії. На жаль, 29 квітня 2026 року, після проведення судово-медичної експертизи, страшна звістка підтвердилася. Надії більше не залишилося.
 Йому навіки 37.
 Герой знайшов свій останній спочинок у селищі Олександрійське Кіровоградської області.
Ім’я Тараса Гончарова назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність і в літопис Костянтинівської громади.
 Вічна пам’ять і слава Герою, який віддав життя за наше мирне майбутнє.

ШАПРАН ІГОР
Ігор народився 7 листопада 1971 року в місті Костянтинівці. З 1978 року навчався у школі № 4, а згодом – у школі № 15. З юних років цікавився технікою та електронікою.
Після завершення навчання вступив до Донецького політехнічного інституту, де здобув освіту за спеціальністю, пов’язаною з електронно-обчислювальними машинами. Професійну діяльність присвятив розробці та вдосконаленню електронних пристроїв, поєднуючи сучасні технології з їх практичним застосуванням.
У січні 2024 року Ігор став до лав Збройних Сил України. Служив водієм у ракетно-зенітних військах 3-ї окремої механізованої бригади. Брав участь у бойових діях на Авдіївському та Кремінському напрямках у складі 115-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (в/ч А4053).
У серпні 2024 року був поранений, однак після відновлення повернувся до служби й продовжив виконувати бойові завдання.
13 грудня 2024 року Ігор трагічно загинув  під час виїзду на бойове чергування.
Йому навіки 53.
Світла пам’ять про Захисника житиме у серцях рідних, друзів та всіх хто його знав. Похований на Сантуринівському кладовищі міста Костянтинівки.
Ім’я Ігоря Шапрана назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність і в літопис Костянтинівської громади.
Пам’ятаємо і шануємо Героїв, які віддали життя за Україну.

Олег Миколайович РАЙЧЕНКО
Олег народився 28 вересня 1970 року в місті Костянтинівці Донецької області.
З юних років був доброзичливою та творчою людиною. Навчався у Київській художній школі, де розкрив свій талант, а згодом здобув фах дизайнера. Усе життя присвятив улюбленій справі – роботі з деревом, створюючи речі, в яких поєднувалися майстерність, краса і душа.
З початком повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, він одним із перших добровольцем став на захист України. Служив у складі 11 прикордонного загону Державної прикордонної служби України «Форпост», гідно й віддано виконуючи військовий обов’язок у званні сержанта.
Під час запеклих боїв у районі Мар’їнки Донецької області, попри переважаючі сили ворога, разом із побратимами мужньо тримав оборону та нищив російських окупантів. 8 травня 2022 року, виконуючи бойове завдання та прикриваючи побратимів під час їхнього переміщення на вогневі позиції, Олег зазнав поранень, несумісних із життям.
Йому навіки 51.
Світла пам’ять про Олега назавжди житиме в серцях рідних, близьких і побратимів.
За особисту мужність, самовідданість і вірність військовій присязі Олега Райченка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Ім’я Олега Райченка назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність і в літопис Костянтинівської громади.
Пам’ятаємо і шануємо Героїв, які віддали життя за Україну.

Олександр Володимирович ВОВЧЕНКО
Олександр народився 16 лютого 1974 року у селі Зелене Поле Волноваського району Донецької області.
Став на захист України та гідно ніс військову службу у лавах Збройних Сил України. У званні сержанта обіймав посаду командира бойової машини – командира механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону. Вірний військовій присязі, мужньо виконував свій обов’язок, захищаючи свободу й незалежність рідної України.
9 травня 2024 року Олександр загинув під час виконання бойового завдання в бою проти російських окупантів поблизу населеного пункту Верхньокам’янське Бахмутського району Донецької області.
Йому навіки 50.
Похований на кладовищі села Іванопілля Костянтинівської громади Краматорського району Донецької області.
У нього залишилася сестра. Світла пам’ять про Олександра назавжди житиме в серцях рідних і тих, хто його знав.
Ім’я Олександра Вовченка назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність і в літопис Костянтинівської громади.
Пам’ятаємо і шануємо Героїв, які віддали життя за Україну.

СТЕПАШИН Руслан Сергійович

Руслан народився 16 липня 1994 року в місті Костянтинівці Донецької області. Його життєвий шлях розпочався у звичайній українській родині, де з дитинства він зростав щирим, добрим і відкритим до людей.
Після закінчення школи Руслан здобув професію електрозварника у Костянтинівському професійному будівельному ліцеї. Він завжди прагнув працювати, бути корисним і забезпечити гідне життя для себе та своїх близьких.
Його дружина Еліна з теплом згадує, що їхнє знайомство відбулося ще в юності. Саме тоді, серед буденних турбот, народилося щире кохання, яке з роками тільки міцнішало. Руслан був життєрадісним, щирим і відкритим, умів підтримати, розвеселити й об’єднати людей навколо себе. Його часто називали «душею компанії», адже поруч із ним завжди було легко і по-справжньому добре.
Він вирізнявся доброзичливістю, простотою, щирістю та уважністю до інших. Умів дружити по-справжньому й цінував кожну людину, яка була поруч.
У 2016 році Руслан створив родину, а у 2018 році в них із дружиною народився син Артем – найбільша радість і гордість батька.
Він був люблячим чоловіком і надзвичайно турботливим батьком. Безмежно любив дружину й сина, завжди намагався бути поруч, допомагати, підтримувати та дарувати відчуття надійності.
З початком повномасштабного вторгнення рф на територію України Руслан став до лав Збройних Сил України. З 1 березня 2022 року він проходив службу у званні солдата на посаді стрільця 3-го відділення 1-го патрульного взводу 2-ї патрульної групи 2-го патрульного батальйону військової частини А3033 (23-тя окрема бригада охорони громадського порядку «Хортиця» Національної гвардії України). Виконував бойові завдання на території Запорізької області, брав участь у відбитті збройної агресії російської федерації та прикривав позиції українських захисників.
Із жовтня 2023 року солдат Руслан Степашин виконував бойові завдання поблизу населеного пункту Старомайорське Волноваського району Донецької області.
1 грудня 2023 року, під час утримання зайнятих позицій у районі населеного пункту Старомайорське, внаслідок ворожого мінометного обстрілу Руслан Степашин отримав поранення, несумісні з життям.
Йому назавжди 29.
Доля була до Руслана непростою: ще в підлітковому віці він втратив батька, у 2020 році відійшла у вічність мама, а згодом не стало і брата.
У Захисника залишилися дружина та син, для яких він назавжди залишиться найдорожчою людиною.
Указом Президента України від 26 липня 2024 року № 482 Руслана Степашина нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
11 грудня 2023 року Героя поховано на Новоселівському кладовищі міста Костянтинівки.
Ім’я Руслана Степашина назавжди вписане в історію боротьби України за незалежність і літопис Костянтинівської громади.
Пам’ятаємо і шануємо Героїв, які віддали життя за Україну.