Андрій Андрійович Алексєєнко
Андрій народився 19 вересня 1994 року у селі Червоне Костянтинівського району. Хлопець навчався у Новодмитрівському ліцеї, після закінчення школи вступив у професійне училище № 113 у місті Костянтинівці та освоював спеціальність електрогазозварювальника.
Андрій завжди був справедливим, відчайдушним, йому хотілося зробити цей світ кращим. Тому у 2018 році пішов до поліції. У 2022 році вступив до Донецького державного університету внутрішніх справ за спеціальністю «Правоохоронна діяльність» на заочну форму навчання, ступінь бакалавр.
З початком повномасштабного вторгнення рф на територію України Андрій не зміг стояти осторонь, дивитися, як нелюди знищують наші міста і вбивають цивільних людей. Ще працюючи в поліції, він їздив у гарячі точки. Також отримав сертифікат парамедика і надавав першу медичну допомогу постраждалим внаслідок обстрілів армією рф.
Щойно Андрій вивіз свою сім’ю в безпечніше місто, одразу ж не вагаючись прийняв рішення піти захищати свою державу.
Був призваний Бучанським РТЦК. Зарахований до поліцейського взводу № 1 полку управління поліції особливого призначення № 1, штурмовий полк «Сафарі», Департаменту поліції особливого призначення «Об’єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють».
Згодом вступив до підрозділу спеціального призначення «Артан» Головного управління розвідки Міністерства Оборони України, пройшовши суворий відбір. Служив на посаді старший солдат – кулеметник.
Андрій успішно виконував свої задачі на острові Зміїний і не тільки.
До останнього подиху він боронив нашу землю від ворога. Його життя обірвалося 17 жовтня 2023 року при виконанні бойового завдання на Куп’янському напрямку поблизу населеного пункту Іванівка, що на Харківщині.
Він завжди в наших серцях. Герої не вмирають!
Зі слів дружини Дар’ї: «Мій чоловік дуже хоробра, відважна людина, сповнена сил та енергії.
Завжди мріяв про перемогу, щоб Україна була вільною суверенною та незалежною державою. Його серце випромінювало сонце, а очі запалювали серця. Своє майбутнє і майбутнє своєї родини він бачив тільки в Україні.
Андрій часто казав, що після перемоги продовжить будувати військову кар’єру. Неначе все життя він шукав себе і знайшов у військовій справі.
Його очі палали увесь час, а усмішка не сходила з обличчя. У нього була можливість залишитися й надалі служити в поліції, але він добровольцем пішов на фронт. Зі словами: «Хто, як не я! Я оберігатиму ваш сон, мої любі!», – вирушив на навчання.
Пам’ять про Андрія вшановують побратими, які зробили футболки з його фото і написом «Помстимося!». На робочу машину повісили номерний знак із його позивним «Медоїд». На згадку про нього в центрі міста Черкаси на Алеї Слави встановлено банер із його фотографією.
Заради майбутнього України і всіх нас він віддав Своє майбутнє, свою мрію, свою посмішку, і найцінніше – своє життя. На нього й досі чекають удома двоє маленьких діточок – Тимур 8 років і Вероніка 2 роки, і назавжди кохана дружина Дар’я.
Поховали захисника в Києві на Алеї слави Лісового кладовища.